Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

ти читаєш книжки й готуєш страви, ти позіхаєш і, можливо, лежиш у чиїхось обіймах. Нехай я ніколи не заперечуватиму цього й не забуду, як у непомітній реальності мого життя, що мало слухалося часу, я кохав тебе. Це кохання залишиться, Джуліан, воно не зменшилося, хоча й змінилося; це кохання має дуже ясну й дуже точну пам’ять. І воно на диво рідко завдає мені болю. Лише іноді, вночі, подумавши, що зараз ти десь живеш та існуєш, я заходжуся слізьми.

Чотири післямови драматичних персонажів

Післямова Крістіан

Пан Локсій люб’язно показав мені рукопис мого колишнього чоловіка й запитав, чи не хотіла б я залишити до нього кілька коментарів, які ввійдуть до книжки. Думаю, що коментарів у мене небагато, окрім того, що вся книжка здається мені якоюсь фальшивою. Гадаю, чимало в ній — вигадка автора. Я зовсім не була «самовдоволеною» на суді, а насправді почувалася страшенно засмученою. Бути тоді самовдоволеною змогла б лише безсердечна людина. Бредлі має на будь-що свій погляд і підганяє все під власне бачення. Напевно, ми всі так робимо, але ж ми не записуємо це до книжок. Наш шлюб він теж зобразив геть не справедливо. Не хочу бути з ним грубою, мені його справді шкода. Мабуть, бути ув’язненим дуже гнітюче, хоча мушу визнати, що він тримається мужньо. (Кумедно, що Бредлі називає в’язницю монастирем. Нічогенький монастир.) Правду кажучи, не можу уявити собі нічого жахливішого за ув’язнення, і це велике досягнення, що йому взагалі вдалося написати книжку. Про цінність я не можу сказати нічого, бо я не літературний критик. Я маю на увазі цінність роману чи як його ще назвати. Але можу сказати, що те, що мені відомо, зображено в книжці не дуже правдиво. Бредлі ніколи не ненавидів мене, коли ми були одружені. Підозрюю, що мій колишній чоловік ніколи не відчував до мене ненависті, але через те, що я покинула його (про що взагалі не сказано в книжці), удавав, що ненавидить. Він описує, як я пригнічувала його, украла в нього власне «я» чи ще щось таке, і ці місця, дозволю собі зауважити, красномовні й дуже добре написані. Але в реальному житті все було геть інакше. Проблема нашого шлюбу полягала в тому, що я була занадто юною й хотіла більше веселощів і щастя, ніж Бредлі здатен був мені дати. А що в книжці він час від часу дуже кумедний і жартує над деякими речами (часом навіть там, де немає нічого смішного), читачеві може здатися, що разом із Бредлі дуже весело, але це не так, і не було так навіть за його молодих років. Між нами не було ніяких баталій, попри те, що сказано в книжці, я просто була дуже пригніченою, і він так само, тож я вирішила піти від нього, хоча Бредлі благав і благав мене залишитися (але цього він нам не повідомляє). Наш шлюб виявився помилкою. У другому шлюбі я була значно щасливішою. Можливо, я кпинила свого другого чоловіка, але ніколи не казала про нього всього того жахливого, що приписує мені Бредлі. Мій колишній чоловік ніколи не розумів жартів. Десь у книжці, я вже не можу знайти, де саме, він називає себе пуританином і, гадаю, має рацію. Він ніколи не розумів жінок. А ще, здається, він ревнував мене до мого другого чоловіка: людям ніколи не подобається, коли дружина щасливіша з кимось іншим. Зрозуміло, він помиляється, коли вважає, наче після повернення до Лондона на початку його «роману» я насправді цікавилася можливістю знову зійтися з ним. Цим я не переймалася. Я прийшла побачитися з ним тому, що він був мало не єдиним моїм знайомим у Лондоні, а ще тому, що мені було цікаво подивитися, що з ним сталося за весь цей час. Я мала радісний і задоволений настрій, хотіла побачити його, тому й заїхала. Я не потребувала його!!! Але я була йому потрібна, це одразу стало ясно як божий день, хоч він нічого про це як слід не пише. Він одразу став мене переслідувати. А коли я сказала йому, що хочу залишитися просто друзями, звичайнісінькими друзями, він розлютився та втратив рівновагу, підозрюю, тоді він написав усе те про ненависть до мене й про те, яка я жахлива, наче павучиха якась; усе це була помста за те, що, повернувшись до Лондона, я була з ним недостатньо дружньою. Насправді, гадаю, з книжки стає очевидно, що він знову закохався в мене, а може, кохав завжди. Для нього стало страшним потрясінням те, що я повернулася до Лондона й удруге знехтувала ним. Напевно, це врешті-решт і стало причиною того, що він утратив розум (саме це мій чоловік так прагнув довести на суді). І його сестра, і його мати були надзвичайно неврівноваженими невротичками; усій їхній родині не завадило б звернутися до психоаналітика. Я справді вірю, що Бредлі був божевільним, коли вбив Арнольда Баффіна, розум його затьмарився, а потім він одразу забув усе, наче сон. Ті снодійні пігулки, які він приймає, часто погіршують пам’ять. Гадаю, смерть сестри теж його жахливо засмутила, попри те що він не здавався засмученим і просто покинув її, хоча не міг не бачити, у якому вона стані; він радо віддав її мені, щоб я піклувалася про Прісциллу. Можливо, річ була в грошах, він завжди був дещо скупуватий. А те, що він каже про смерть сестри в післямові, як на мене, не справжні почуття, а лише докори сумління: він весь час мучився від почуття провини, хоча й не поводився через це краще. Стосовно міс Баффін: вона, мабуть, страшенно збентежена, бо, вочевидь, усе відбувалося лише в його уяві. Я навіть здивована, що таку книжку взагалі видадуть. Підозрюю, що він вигадав цю історію лише задля того, аби замаскувати своє кохання до мене. Хай там як, люди не закохуються ні сіло ні впало, як це буває в романах. Гадаю, проблема Бредлі в тому, що він так і не зміг вирватися зі свого оточення. Він завжди повертається до «крамниці» і, як мені здається, соромиться своїх батьків і того, що не здобув пристойної освіти; гадаю, це чимало пояснює. Боюся, він трохи сноб, а в цьому немає нічого хорошого. Мій чоловік вважає, що Бредлі взагалі не письменник, що йому варто було стати філософом, але для цього забракло освіти. Бредлі помиляється, пишучи, що ідея haute couture спала мені на