Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

визначена наперед, але якимось чином у мить, коли відбувається, активно обдумується божественною силою, що тримає мене в пазурах. Часом я відчував бажання затамувати дух, наче мій найменший порух може вплинути на перебіг цієї божественної одержимості. І водночас та сама думка переконувала мене, що найнестямніша боротьба не допоможе уникнути моєї долі. Зала суду, суддя й довічний вирок були лише тінями значно величнішої й реальнішої драми, героєм і жертвою якої я став. Платон зрозумів, що людське кохання — ворота до всіх можливих знань. І крізь двері, відчинені Джуліан, моє життя прослизнуло до іншого світу.

Раніше я думав, що моя здатність кохати її — це і є моя здатність писати, моя здатність нарешті стати митцем, до якої я готувався ціле життя, і я мав рацію, але розумів це неясно. Усі видатні істини таємничі, будь-яка мораль урешті-решт виявляється містицизмом, усі релігії — релігії таємничі, усі величні боги мають багато імен. Ця маленька книжечка важлива для мене, і я написав її так просто й так правдиво, як тільки зміг. Наскільки вона хороша, я не знаю, і у високому сенсі мене це не обходить. Вона з’явилася на світ так, як з’являється справжнє мистецтво: із цілковитої потреби й цілком невимушено. Наважуся сказати, що розумію, що це не видатне мистецтво. Її єство залишається так само темним для мене, як залишаюся темним для себе я сам. Механіка людського існування залишається для нас невидимою, поки божественна сила не вдосконалить її, а тоді вже не зостається ані нетерпеливих дізнатися про неї більше, ані того, про що можна було б дізнатися. Кожна людина крихітна й кумедна для свого сусіда. А коли ми шукаємо свій образ, завжди знаходимо неправильний. Безсумнівно, ці образи потрібні нам, можливо, ними ми й живемо та в останню чергу прощаємося з образами гідності, трагедії та спокутного страждання. Будь-який митець — мазохіст, що страждає від власної музи, і ця насолода принаймні належить тільки йому. У найвищі миттєвості ми справді можемо виявитися героями власних уявлень. Але всі вони хибні. А чорний Ерос, якого я любив і боявся, був лише ілюзорною тінню величнішого й жахливішого божества.

Про все це, мій любий товаришу, ми часто розмовляли в усамітненні, у часи нашої тихої спільності, користуючись словами, чий сенс палає невимовним розумінням, наче вогнище над темною водою. Так в остаточному підсумку розмовляють друзі, споріднені душі. Саме через це мудрий Платон перешкоджав митцям. Сократ не писав нічого, нічого не писав Христос. Майже всі бесіди, не освітлені таким чином, спотворюють істину. Та все ж: я пишу ці слова, а інші, незнайомі люди читатимуть їх. Завдяки цим словам і за їхньою допомогою я жив, любий друже, у нашому відокремленому умиротворенні. Імовірно, для когось це назавжди залишиться неминучим парадоксом, але по-справжньому вони проживатимуть його лише тоді, коли він стане мучеництвом.

Не знаю, чи доведеться мені колись знову побачити «зовнішній світ». (Цікава фраза. У реальності світ весь ззовні й увесь усередині.) Мене це не цікавить. Правдивий зір усюди бачить повноту реальності, навіть у маленькій кімнатці помічає цілий розширений всесвіт. Стара цегляна стіна, яку ми так часто роздивлялися разом, мій любий друже та вчителю: як мені знайти слова, щоб описати її сяйливу красу, чарівнішу й величнішу за красу пагорбів, водоспадів і розквітаючих пуп’янків? Усе це, правду кажучи, буденні місця, вульгаризми. А те, що ми бачили з вами разом, — краса й розкіш, яку не передати словами, віднайдений світ, що став прекрасним. Саме ним я милуюся тепер у благословенній тиші, і цей самий світ майнув божевільним передбаченням у синіх, як вода, очах Джуліан Баффін. Вона й досі малює його в моїх снах, наче ікони з дитинства, що не дають спокою видінням старих мудреців. Нехай завжди буде так, бо нічого не губиться, і навіть у кінці ми все одно назавжди залишаємося на початку.

А ще я знайшов вас, мій друже, — вінець моїх пошуків. Чи могли ви не існувати, чи могли не чекати на мене в цьому монастирі, де ми з вами мешкаємо? Це неможливо, мій любий. Чи випадково ви опинилися там? Ні, ні. Мені варто було вигадати вас, і завдяки подарованій вами силі я спромігся б на це. Тепер, правду кажучи, життя видається мені пошуками й аскезою, але до самого кінця загубленими в неосвіченості та мороці. Я шукав вас, я шукав його, шукав знання, непідлегле людям, яке не має назви. Отак я шукав вас довго й печально, і врешті-решт ви розрадили мене за все прожите без вас життя, розділивши зі мною страждання. І страждання стало радістю.

Тож ми живемо вдвох тут, у нашому тихому монастирі, як нам подобається його називати. І так я дістався до кінця книжки. Не знаю, чи напишу наступну. Ви навчили мене жити теперішнім, відкинувши безплідний тривожний біль, що поєднує з минулим і майбутнім жалюгідну вузьку вісь величного колеса бажання. Мистецтво — це марнолюбне й порожнє жалюгідне видовище, іграшка велетенської ілюзії, якщо тільки воно не виходить за власні межі й не рухається в тому ж напрямку. Ви музикант і відкрили мені на це очі в безсловесних найвіддаленіших галузях вашого мистецтва, де форма й суть уже наблизилися до краю мовчання, де відокремлені форми нівелюють одна одну й зникають у блаженстві. Мені невідомо, чи можуть слова подолати той шлях крізь правду, безглуздість і простоту до тиші та на що той шлях схожий. Можливо, я знову щось напишу. А може, відцураюся від того, що, як ви мені пояснили, виявилося лише голою магією.

У якомусь сенсі ця книжка — історія мого життя. Але, сподіваюся, це ще й чесне оповідання, проста історія кохання. Мені б не хотілося, щоб у кінці здалося, наче я у своєму усамітненому щасті якимось чином забув про реальне існування тих, кого зробив своїми персонажами. Я згадаю тут двох. Прісцилла. Нехай я ніколи не зв’яжу докупи точні й випадкові деталі її нещасть і не забуду, що її смерть не була потребою. І Джуліан. Хай би якою пристрасною й напруженою була робота моєї думки щодо твого життя, я не вірю по-справжньому, люба моя дівчинко, що це я вигадав тебе. Ти завжди тікаєш із моїх обіймів. Мистецтво не може уподібнитися тобі, думка не може осягнути тебе. Я не знаю й не хочу знати нічого про твоє життя. Для мене ти зникла в темряві. Я розумію й розмірковую над тим, що десь ти смієшся, ти плачеш,