Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

думку лише під час судового процесу, навіть не знаю, з чого він це взяв. Я ніколи не збиралася братися за жіночу білизну разом із містером Баффіном, і планувала відкрити свій салон ще до повернення в Лондон. Утім, він не помиляється щодо одного: я маю хист до бізнесу, і казковий успіх мого салону за кілька років доводить це. Мій чоловік теж почувається в бізнесових справах як риба у воді, і його знання податків виявилося дуже доречним, тож із процесу вийшло хоч щось добре, навіть попри те, що я, як уже згадувала на початку, почувалася справді нещасною й мені по-справжньому було дуже шкода бідолашного Бредлі. (І містера Баффіна, звичайно, теж.) Тепер мені дуже хотілося б донести до Бредлі, якщо він колись побачить ці мої слова: мені надзвичайно шкода його і я згадую про нього з любов’ю. Писати йому листи вже не має сенсу. Те, що Бредлі й досі божевільний, зрозуміло з його післямови до цієї історії, у якій він, схоже, уявляє, що став містиком чи ще кимось таким. Ця частина книжки надзвичайно моторошна і, на мою думку, дуже схожа на писанину божевільного. Та й до чого стільки галасу щодо мистецтва? Гадаю, ми можемо чудово жити й без нього. Як щодо соціальних працівників і людей, які трудяться над подоланням голоду, хіба всі вони невдахи чи якісь неповноцінні? Мистецтво — це ще не все на світі, але, звичайно, Бредлі вважатиме, що те, над чим він працює, — єдина вартісна річ. Принаймні тепер він нарешті видасть іще одну книжку. Гадаю, тепер уже всім відомо, що «містер Локсій» — це насправді один відомий видавець, який планує заробити чимало грошей на мемуарах Бредлі, і, сподіваюся, йому це вдасться. Мені казали, що недільні газети теж збираються їх опублікувати. Не знаю, чи отримують ті, хто сидить у в’язниці, авторську винагороду. Отже, людина, яку Бредлі називає своїм «учителем» і таке інше, яку він, схоже, високо цінує, — це хтось зовсім інший або він узагалі вигаданий, як, вочевидь, і багато іншого в цій історії. Я хочу ще раз повторити, що мені страшенно шкода Бредлі, і я сподіваюся, що він не почувається у в’язниці нещасним. Можливо, божевілля милосердне, якщо воно допомагає тобі уявляти себе щасливим, коли для цього немає підстав.

Крістіан Гартборн

Післямова Френсіса

Мені випала надзвичайна честь, і я із задоволенням додам до цього незвичного «життєпису» критичний епілог. Я радо роблю це, аби віддати шану моєму давньому другові, який досі чахне «під вартою», а також роблю це, усвідомлюючи свій обов’язок перед наукою. Такий надзвичайний приклад самоаналізу, написаний талановитою рукою, заслуговує на вдумливий і детальний коментар, для якого, як повідомив мене видавець, у цій книжці, на жаль, немає місця. Утім, я сподіваюся найближчим часом видати товстеньку книжку, над якою працюю вже якийсь час, про випадок Бредлі Пірсона; там буде детально трактовано його «автобіографію» — найголовніше зі свідчень у цій cause célèbre[134]. А тут я викладу стисле резюме кількох коротеньких моментів.

Не приховуючи очевидного, мені навряд чи варто казати, що в поведінці Бредлі Пірсона ми бачимо класичні симптоми Едіпового комплексу. Напевно, їх можна навіть назвати банальними. Більшість чоловіків любить своїх матерів і ненавидить батьків. Унаслідок цього чимало чоловіків ненавидить і боїться всіх жінок у дорослому житті. (На жаль, обожнюваній мамі ніколи не пробачають, що вона лягала в ліжко з ненависним татком!) Отак і з Бредлі. Який непересічний словниковий запас він використовує, щоб передати фізичну відразу, описуючи «панянок» у своєму оповіданні! Багато чоловіків, часто навіть не усвідомлюючи цього, вважають жінок нечистими. Думка про менструацію викликає нудоту й огиду. Жінки тхнуть. Жіноче начало — брудне, смердюче та м’яке. Чоловіче — чисте, чітке й тверде. Так і з нашим Бредлі. Ми бачимо, як він упивається (боюся, іншого слова тут не дібрати) фізичним розладом, нечистотою, хворобою своїх жінок. У випадку зі своєю сестрою його відраза до її симптомів старішання й психологічного розладу змушує Бредлі відвернутися від неї злим і нещадним чином; хоча в той самий час Бредлі проголошує свій моральний обов’язок перед нею й навіть свою любов. Безсумнівно, їй не пощастило: вона асоціюється в нього з крамницею, із задушливим простором — символом покинутого лона матері, представниці низького соціального стану. На жаль, ці символи в нашому людському житті радо сплітаються між собою, звиваються вінками причин і наслідків, і нам уже ніколи не вирватися з їхніх лещат! Більше того, фізичне сприйняття стає віддзеркаленням морального. Жінки брехливі, зрадливі й підступні. На противагу їм сам Бредлі виявляється відвертим пуританином, аскетом, високим струнким чоловіком, наче живим утіленням Поштової вежі, випнутим і сталевим. Із цього погляду навіть без справжніх сексуальних перемог наш герой сам собі здається «уявним донжуаном». (Як зворушливо він прохоплюється цим словом.)

Звичайно, з першого погляду стає зрозуміло, що суб’єкт нашого дослідження гомосексуал. Його нарцисизм типовий для людей такого сорту. (Особливо зважаючи на його опис самого себе на початку розповіді.) Його мазохізм (про нього я ще скажу більше), його вихваляння чоловічою силою, його відверта нестача особистості, його ставлення до жінок (про яке вже згадувалося), свідчення про його батьківські моделі поведінки — усе вказує в одному напрямі. Правду кажучи, його неочікувана «непереконливість» на суді, можливо, теж пояснюється цим. Він не вірить сам собі й навряд чи може сподіватися, що йому повірять суддя чи присяжні. Бредлі Пірсон пов’язує брак чіткого самоусвідомлення зі своєю творчою натурою. Але тут він помилково, як багато недосвідчених людей, плутає причину й наслідок. Більшість митців — гомосексуали. Це ніжні люди, схильні до правильних оцінок, позбавлені можливості самоствердження чоловіки й жінки, які через це можуть найкращим чином втілювати в собі цілий світ і надавати йому притулок у своїх душах.

Те, що «історія Бредлі Пірсона» розповідає про його кохання до жінки, не може спростувати нашої теорії. Бредлі сам дає нам усі потрібні докази. Коли вперше (у цій історії) на очі йому потрапляє юна панянка, він плутає її з хлопцем. Він закохується в неї, вважаючи її чоловіком. Статевий зв’язок із Джуліан удається йому, коли вона перевдягається принцом. (А хто, до речі, улюблений актор Бредлі? Найвидатніший з усіх гомосексуалів. Від чого фантазії Бредлі Пірсона злітають вище Поштової вежі? Від думки про хлопчиків, які перевдягаються в дівчат, які вдають, що вони хлопці!) До того ж ким насправді є ця дівчина? (Звісно ж, не варто забувати про її фіксацію на батькові, і немає