Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Коли я кажу, що Бредлі Пірсон був закоханий в Арнольда Баффіна, не варто думати, наче я вдаюся до грубих заяв. Ми маємо тут справу з психологією складної й витонченої особистості. Простіші, більш людські прив’язаності Бредлі могли скеровувати його до іншого об’єкта. Але символом сфокусованої пристрасті й метою кохання для цієї нещасної жертви самоомани був Арнольд Баффін. Саме Арнольда він кохав і ненавидів, саме його спотворений образ з’являвся в течії, над якою схиляється вічно стривожений, вічно захоплений Нарцис. Бредлі визнає (важливе слово), що в Арнольдові та в ньому самому є щось «демонічне». З літературного погляду, будь-який критик зауважить, що Арнольд надзвичайно «слабкий персонаж». І справді, чому вся ця історія здається такою «непевною», наче десь бракує чогось? Чому здається, що чогось бракує? Тому що Бредлі не «каже всієї правди». Він часто каже, що прив’язаний до Арнольда, що заздрить Арнольдові чи що одержимий Арнольдом, але не наважується передати ці почуття у своїй оповіді. Через таке замовчування оповідь, яка має палахкотіти жаром, насправді здається надзвичайно холодною.

Але найцікавіша тут не класична підміна об’єкта. Цей випадок цікавий перш за все тому, що Бредлі — митець, який просто перед нами відверто (а часто невідверто) розмірковує про мистецтво. Як він сам каже, душа, розпачливо прагнучи вижити, віднаходить щось глибше. Те, що він нерідко сам не розуміє значущості своїх роздумів, із доречним тлумаченням експерта може додати його твору ще більшої цінності для нас. Те, що Бредлі — мазохіст, є банальним критиканством. (А те, що всі митці — мазохісти, видається черговим трюїзмом.) Як легко око експерта помічає його одержимість літературою! Навіть найвидатніші митці не можуть приховати своїх слідів, замаскувати своїх дрібних грішків і взагалі стримати помірну радість у голосі! Саме заради цього працює митець, щоб зануритися до цієї сцени, щоб насолодитися цим таємним символом свого таємного кохання. Але хай яким він буде хитрим, йому не сховатися від ока науки. (Це одна з причин, чому митці завжди бояться науковців і зводять на них наклеп.) Бредлі лукавить, особливо переносячи своє кохання на звичний гетеросексуальний об’єкт, але хіба можливо не помітити, що насправді він насолоджується поразкою, завданою йому Арнольдом Баффіном?

Зрозуміло, що Арнольд Баффін — батьківський образ. Чому любов і ненависть Бредлі фіксуються саме на цьому письменникові? І чому саме письменником він так одержимо хоче стати? Вибір галузі мистецтва вже сам по собі важливий. Бредлі особисто й багатослівно каже нам, що його батьки тримали канцелярську крамничку. (Недарма отець і олівець перегукуються.) «Злочин» забруднення паперу (дефекація) — природний образ повстання проти батька. Саме тут нам варто шукати витоки тієї параної, симптоми якої Бредлі з характерною необізнаністю демонструє в цій історії. (Згадаймо лише, як Бредлі «інтерпретує» листа своєї дами серця!) Чому Бредлі з такою насолодою ідолізує «великі» канцелярські магазини? Батькові не вдалося цього досягнути! Всюдисуща подарована табакерка має той самий сенс. Цей «дарунок» значно перевищує ганебні ресурси батькової крамнички. (І, звісно ж, золото і зло теж перегукуються.) Цього відносно простого аспекту справи торкається моя стаття, яка невдовзі вийде у світ: «Більше про фрейдистський досвід Акрополя».

Значно цікавіше — з психологічного, якщо не з літературного погляду, — поетичніше й свідоміше Бредлі прикрашає свою власну тему. Автор хоча й туманно, та все ж «пояснює» загадкову назву книжки, яка має навіть точно не знаю скільки підтекстів. Бредлі говорить про «чорного Ероса». Також він згадує інше, ще загадковіше джерело натхнення. Те, що він має на увазі, якщо торкатися питання його цінності, може бути надзвичайно значущим, а може виявитися претензійною нісенітницею. І все ж неможливо сумніватися в психологічній «вазі» таких пояснень. Звісно ж, для чоловіків набагато природніше зображувати рушійну силу кохання в образі жінки, а для жінок — чоловіка. (Правда, що людина вигадала і Ероса, і Афродіту, але важливо, що Ероса народила Афродіта.) Проте Бредлі безсоромно зображує велетенського чорного здорованя (такого собі чорношкірого бугая), який, як він стверджує, з’явився, щоб упорядкувати його мистецьке й чоловіче життя. Більше того (хоча, хіба нам потрібно щось більше, щоб наша теорія була цілісною?), якщо нам заманеться глибше розібратися в особистості цієї потвори, достатньо буде лише порівняти два слова: принц і Пірсон. Щодо підозрілого містера Локсія, він теж виявляється нашим злегка замаскованим другом. Це помітно навіть у схожості літературних стилів. Нарцисизм людини з відхиленнями поглинає всіх персонажів і уживається лише з одним — самим собою. Бредлі вигадав містера Локсія, щоб той представляв світові його самого під маскою пишної голослівної об’єктивності. Про П. Локсія він каже: «Мені варто було вигадати його». Так він і вчинив!

Я сподіваюся, що мій давній друг, кинувши свій ерудований погляд на ці сторінки, поставиться поблажливо (я можу уявити, як він посміхається зі знайомою самовпевненою іронією) до спостережень простого науковця. Мушу запевнити, що до них мене спонукала не лише прохолодна любов до правди, але значно більше сповнена життям прихильність до приємної людини, яку автор цих рядків визнає й до якої відчуває вдячність. Раніше я вже натякав, що Бредлі дістав благословенний дар більш земного та більш «справжнього» почуття; він пережив інакші емоції — значно простіші, які не завдавали йому страждань. Я не використовуватиму (і не маю такої потреби) його погано замасковану любов до мене як доказ його збочених схильностей. (Очевидні спроби принизити об’єкт свого кохання — теж типова поведінка.) Утім, я не можу завершити цю маленьку монографію, не сказавши йому, що знав про його почуття і — сподіваюся, він повірить мені, — високо їх цінував.

Френсіс Марло,

психолог-консультант

Замовлення на мою книжку «Бредлі Пірсон, параноїк із канцелярської крамнички», яка незабаром вийде друком, можна надсилати на адресу видавця. Листи, адресовані до мого консультаційного кабінету, надсилайте туди ж.

Післямова Рейчел

«Містер Локсій» звернувся до мене по коментарі до фантастичної писанини вбивці мого чоловіка. Спершу я збиралася просто проігнорувати його прохання. Також я подумувала про судовий позов щодо заборони публікації цієї книжки. Утім, ця справа вже — я гадаю, невипадково — викликала чималий резонанс, тож заборона цих «звірянь» не приховала б того, про що я говорила, а навпаки, підігріла б цікавість публіки до таємного документа. Тоді вже краще щирість і співчуття. Гадаю, ми мусимо відчувати чи хоча б спробувати відчути до