Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

нічого не подобається. В особливо чорні вечори доходило до того, що я припускала, ніби вона навмисно загубила доньку, щоб не бачити, як та виростає схожою на неї в усій її непривабливості, у всій її злості до інших, з її неймовірним, але непридатним для життя розумом. Ліла хотіла зникнути, бо терпіти себе не могла. Вона постійно це робила, протягом усього існування, починаючи з химерного бажання зачинитися в задушливих стінах, відмежуватися від усього й усіх саме тоді, коли вся планета позбавлялася кордонів. Вона ні разу не їздила потягом, навіть у Римі не була. Зроду не літала літаком. Вона так мало бачила, що часом мені було її шкода. Я вкотре сідала за комп’ютер і писала їй черговий емейл: приїжджай, погостюєш у мене. У такі моменти я була переконана, що ніякого рукопису не існує й не існувало. Я завжди її переоцінювала, нічого видатного вона не напише. Ця думка мене заспокоювала і водночас засмучувала. Я любила Лілу. Бажала їй довгих літ. Але хотіла, щоб вона їх провела з моєю підтримкою. Вважала це своїм обов’язком. Була твердо переконана, що вона сама колись у дитинстві його на мене поклала.

52

Повість, яку я потім назвала «Дружба», народилася в період меланхолії, у Неаполі, коли за вікном цілий тиждень ішов дощ. Звичайно, я добре усвідомлювала, що порушую неписану угоду між мною та Лілою, знала, що вона розгнівається. Але вірила, що коли результат виявиться добрим, вона врешті скаже: «Я тобі вдячна. Були такі речі, в яких я не наважувалася зізнатися самій собі, а ти взяла й описала їх від мого імені». Є така самовпевненість у всіх творчих осіб, особливо в тих, хто присвятив себе літературі: працювати так, ніби на тебе покладено особливу місію, хоча насправді ніхто ніяких місій тобі не доручав. Ми самі надали собі право писати про інших і разом із тим жаліємося, коли нам кажуть: «Оце що ти тут понаписував? Мені не подобається, мене дратує, хто тобі дозволив таке написати?». За кілька днів я написала історію, яку роками переживала й уявляла собі в найдрібніших деталях, сподіваючись і побоюючись, що її пише і Ліла. Я зробила це тому, що все зроблене Лілою і те, що я їй приписувала, здавалося мені з самого малку значно вагомішим і кращим за те, що робила я.

Я дописала чернетку, сидячи в готельному номері з балкончиком, звідки відкривався чудовий вид на Везувій і сірувате місто. Можна було зателефонувати Лілі на мобільний і сказати: «Я написала історію про себе, про тебе, про Тіну, про Імму, хочеш прочитати? Тут усього вісімдесят сторінок. Я заїду до тебе, прочитаю вголос». Але я цього не зробила, побоялася. Адже вона колись суворо заборонила писати про неї, а також використовувати для образів і сюжетів реальних осіб та події нашого району. Якщо лишався якийсь натяк, вона рано чи пізно заявляла мені – часом дуже хвилюючись, – що книжка вийшла поганою, що треба або детально описувати всі події в їхньому безладді, або вмикати уяву й вигадувати сюжет, а в мене не вийшло ні те, ні те. А тому я вирішила не дзвонити, заспокоївши себе: буде як і завжди, моя повість їй не сподобається, вона вдаватиме, що нічого не знає, а через кілька років натякне або відкрито заявить, що мені треба працювати й працювати, щоб досягти кращих результатів. «А насправді, – подумалося мені, – якби я її слухала, то так би й не опублікувала жодного рядка».

Книжка вийшла й здобула такий шалений успіх, якого я вже давно не мала. А оскільки я тоді справді потребувала визнання, то почувалася дуже щасливою. «Дружба» допомогла мені уникнути потрапляння до списку тих письменників, яких уважають мертвими, хоч вони ще живі. Мої попередні книжки знову почали купувати, відновився інтерес до моєї особи, моє суспільне життя, незважаючи на старість, пожвавилося. Але ту книжку, яку спершу я вважала найкращою з усіх написаних, я зрештою зненавиділа. І все через Лілу, яка всіляко відмовлялася зустрічатися зі мною, щоб поговорити, усе пояснити, навіть щоб насварити мене чи надавати ляпасів. Я постійно їй телефонувала, написала сотню емейлів, їздила до району, говорила з Ріно. Вона мене уникала. Її син ніколи не казав, що Ліла так поводиться, бо не хоче мене бачити. Зазвичай відповідав непевно, бурмотів: «Ти ж знаєш, вона завжди десь вештається, мобільний у неї вічно вимкнений або лежить удома, часом вона навіть не ночує вдома». Так мені довелося визнати, що наша дружба скінчилася.

53

Насправді я не знаю, що її так образило – якась деталь чи сама повість у цілому. Як на мене, «Дружба» мала одну велику перевагу: зв’язну розповідь. У ній коротко описувалися різні перипетії нашого життя: від втрати ляльок до втрати Тіни. Де я помилилася? Я довго думала, що її зачепив фінал, де я, можливо, більше нафантазувала, ніж під час опису інших подій, і розповіла те, що сталося насправді: Ліла, намагаючись представити Імму Ніно у найвигіднішому світлі, на кілька хвилин спустила з очей Тіну й за це поплатилася. Але, очевидно, те, що в літературі використовується без злого наміру, аби вразити читача в самісіньке серце, перетворюється на поклеп для того, хто чує відлуння подій, які йому довелося пережити. Коротко кажучи, я довгий час вважала: те, що забезпечило успіх книжці, стало тим, що завдало найбільшого болю Лілі.

Але згодом я змінила думку. Переконала себе, що причина її відчуження в іншому – у тому, як я описала епізод з ляльками. Я перестаралася з описом, згустила барви, розповідаючи, як ляльки зникли в темряві підвалу, перебільшила біль від втрати і, щоб розчулити читача, зробила надмірний акцент на тому факті, що одну з ляльок звали так само, як і втрачену дівчинку. Такий прийом не міг не навести читачів на думку про зв’язок між дитячою втратою вдаваних дочок із дорослою втратою справжньої доньки. Ліла, напевно, вирішила, що з мого боку занадто цинічно й нечесно описати епізод з нашого дитинства і потім виставити на загальний огляд її дитину, її особисте горе.

Але це все – лише мої здогади, треба вислухати її, обговорити все, почути її докори, пояснити. Часом я почуваюся винною й розумію її. Часом ненавиджу за те, що викинула мене з життя так різко й саме зараз, на старості, коли нам обом потрібні підтримка і розуміння. Але вона завжди так чинила: якщо я їй не корилася, вона мене відштовхувала, карала, руйнувала втіху від того, що я написала гарну книжку. Я у відчаї. До того ж цей її театральний жест – знищити себе – викликає в мене підозру замість того, щоб непокоїти. Можливо, маленька Тіна