Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Божечко, і яку ж то ви літературу читали, що таких думок нагреблися, панночко? – стояв на своєму директор.
 
—    Це не література. Це практична педагогіка. Ви мене в неї занурили по саме «не хочу», а тепер вичитуєте. Це ви мені, молодому фахівцю без досвіду та стажу, лише після інституту, подарували найгірший клас у школі. Дякую! Дійсно, дякую, це не сарказм! Ви казали, що для того, щоб знати, як з ними поводитися, з цими тяжкими дітьми, я повинна походити по домівках і побачити, як вони живуть. Я ходила. Я бачила. І знаєте що зрозуміла? Вони живуть так, як можуть, як уміють. І навіть, що вже зовсім банально, краще, ніж живуть їхні батьки. Вони й це примудрилися зробити. Ні, не з книг я вчилася знаходити з ними спільну мову, а якось інтуїтивно, підлаштовуючись під їхній ідеал. Хочете мене вигнати зі школи? Виганяйте, я не боюсь. Набридло.  Усі такі правильні, але говорять не те, що відчувають. І не бажають розуміти, що час змінює пріоритети. Цим дітям жити в іншому суспільстві, тому вони не будуть такмими, як ми.  Мені написати заяву на звільнення чи ви самі мене проженете?

—    Чому ж проженете? – засуєтився директор. – Ви з роботою своєю справляєтеся. Діти вас люблять, як бачимо, надто сильно люблять. Просто прийміть до відома й не втрачайте розуму.

—    Прийняла. Дякую за науку. Вважатиму це як подарунок до дня народження. У мене зараз урок, Петре Івановичу, можна, я піду? - я не відчувала, що варто продовжувати цю розмову, та й директор сказав мені все, що хотів. Розуміла, що на курси він мене спеціально засилає, щоб подалі від скандалу.

Біля кабінету директора терся Валерій Семенович, переступаючи з ноги на ногу і смикаючи журнал якогось класу. І тут я виходжу. Потрапив під гарячу руку.
—    З днем народження, Софіє Костянтинівно! - солодко-солодко, аж нудотно розтягнувся в єхидній своїй посмішці.

—    Дякую за подаруночок! Я знаю, що це ваших рук справа. Мені нашкодити хочете – собі дорожче буде! – кинула я йому.

—    Соня, я нічого, слово честі, нічого нікому не говорив, - кричав, виправдовуючись, Валерік мені навздогін.

—    Для вас, Валеріє Семеновичу, я Софія Костянтинівна. Назавжди! І припиняйте підглядати та підслуховувати. Гидко!

Прекрасно розпочався мій день народження, нічого не скажеш. Перед своїм кабінетом побачила Вовку. У руках шоколадка (це мені), в очах кохання, на губах посмішка.

—    Ти чому не на алгебрі? Знову прогулюєш? - накинулася я на Вовку, ще не переваривши образу на директора й фізрука.

—    Ви чого, пані вчителька?  Не з тієї ноги встали? Хтось наїхав? – насупився Вовка. - День народження. Радіти треба. Ось  вам, - він переклав у мої руки шоколадку "Дав", мою улюблену, і демонстративно надувся.

—    Директор викликав, - пояснила я й заштовхала хлопця до кабінету, щоб менше сторонніх очей бачило. - Обговорювали твою поведінку, між іншим.

—    Вибач, що тобі за мене влетіло, - він завжди переходив на «ти», коли ми були наодинці. - А чого вони пхають свій ніс не в свою справу? Заздрять, що ми з тобою щасливі?

—    Вова, щасливий тільки ти, а в мене одні неприємності. Хіба ти не бачиш?

—    Вибач, Соня, я в школі не любитиму тебе. Я увечері до тебе прийду. Є офігенний подарунок. Тобі сподобається. І ще я твій урок вивчив, але не прийду. Бо почну на тебе дивитися не так, ще чого ляпну забороненого. Краще мені сьогодні не потикатись. Вибач, - він мило посміхнувся. -Кажуть, у шоколаді є фермент щастя, то погризи.
У Вовки був незвичайний дар повертати мені гарний настрій лише однією посмішкою. Ось він з'явився на дві хвилини, і я вже заспокоїлася, розуміючи, що все таке відносне в житті.

Але сюрпризи  цього дня лише розпочиналися. Після уроку в 11-А я повернулася до свого класу й знітилася: столи були зсунуті, на них стояли торти, в стаканчики розлитий сік, а батьківський комітет виголосив промову, від якої полилися сльози. Повторити цю промову мені не вдасться. Суть промови: як їм пощастило, що останні два роки з їхніми дітьми такий класний керівник, через якого ті й вчитися захотіли, й до школи ходити. Що не кажи, а було приємно.

Соколов Едік від усього класу підніс коробку, перев'язану бантиком.

—    Що це? - запитала обережно.

—    Телефон із факсом та автовідповідачем, - зізнався Едік.

—    Звідки ви довідалися, що я збиралася купувати саме це? – реально була здивована, бо нікому й словом не промовилася, навіть Вовці.

—    Так у вас на найвиднішому місці приліплено наклейку. Коли займалися – побачили, – відверто. А я й не надала значення.
Посиділи, почаювали. Весь негатив першої половини дня – як рукою зняло. Дівчатка допомогли прибрати, і до п'ятої години я все ж доповзла додому.

—    Думав, ти взагалі не прийдеш додому, - Владік вибрався з машини, а за ним і Дімка. Вони, виявляється, чекали на мене. - Соня, з днем народження, сестричка! Тут Дімон запропонував погуляти у ресторані з приводу такої нагоди. Переодягайся, поїхали.

—    Хлопчики, сил немає, чесно. Може, вдома посидимо, а?

—    Вдома ти ще встигнеш. Одна нога там, інша тут. Давай,  ми на тебе чекаємо, - наполягав брат.

Я сильно не рядилася. Тільки блузку поміняла й трохи макіяж підправила.

Ресторан був невеликий, але затишний. Діма викупив віп-зал. Їли, пили, розмовляли. Владік згадував, як я з'явилася у його житті:
— Дімоне, ти не уявляєш, як мені хотілося, щоб був брат чи сестра. Усі друзі мають, а я приходжу додому – і тиша. Батьки  побалували, привезли з пологового будинку ось це щастя. Поки бабці, діди, тато з мамою вирішували, як назвати, я підсуєтився. Соня! - гордий за себе, Владік випив вина. Типу тост. І продовжив. – Усі думали, що Софія – то є мудра. Ні. Просто вона була така маленька й весь час спала. Прокинеться, поагукає і знову на бочок. Так, п'ємо за Соню, прикрасу мого життя, - другий келих пішов. Діма пив сік, бо був за кермом. Він просто сидів і милувався, але я розуміла, що він не просто так приїхав, що скоро треба чекати озвучки мети його місії. У мене до цього було багато днів народження, але Діма у них не завжди приймав участь. Хоча подарунки дарував регулярно.
Якоїсь миті Владік вийшов, залишивши нас наодинці. І тут Діма розкрив карти. На столі з'явилася рожева коробочка із  обручкою.