Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Мел вирішив, що йому варто скоротити цю зустріч яко­мо­га пристойнішим способом. Він гостро відчував присутність Сінді, яка досі сиділа на місці, відколи ввійшла делегація, хоча зараз, здається, знудилася, що було для неї цілком характерно, коли справа стосувалася аеропорту. Цього разу, проте, Мел поділяв її думку. Враховуючи серйозність питан­ня, яке вони обговорювали перед тим, уся ця справа з Медоувудом здавалася йому зовсім небажаним втручанням.

А ще Мела не полишала думка про Кіта. Він загадувався, як там справи у його брата в авіадиспетчерській службі. Чи варто йому було наполягти, щоб Кіт сьогодні відпросився з роботи і вони би продовжили розмову, яка — доки керів­ник польотів її не перервав — здається, хоч кудись почала вести. Навіть зараз, мабуть, було ще не зовсім пізно… Але ж є ще Сінді, яка точно має право займати місце вище за Кіта; а ще цей уїдливий адвокат, Фрімантл, який не вгаває…

— Якщо ж ви самі пригадали так звані правила зниження шуму, — саркастично вступив Елліот Фрімантл, — чи не були б ви такі ласкаві відповісти, що ж із ними трапилося сьогодні?

Мел зітхнув.

— У нас триденна буря. — Він скинув оком на інших членів делегації. — Впевнений, ви самі це усвідомлюєте. Вона створює надзвичайні ситуації. — Він пояснив їм про заблоковану смугу три-нуль, тимчасову потребу злітати на смузі два-п’ять, що неминуче впливає на Медоувуд.

— Це все дуже добре, — сказав один із чоловіків. То був лисуватий медоувудець із важкою щелепою, якого Мел уже бачив на одній з інших зустрічей, що стосувалися шуму аеро­порту. — Про бурю ми знаємо, містере Бейкерсфелд. Але коли живеш унизу і знаєш, чому літаки гуркотять над головою, легше від того не стає, буря там чи ні. До речі, мене звуть Флойд Занетта. Я був головою зібрання…

Елліот Фрімантл м’яко його перебив:

— Якщо дозволите, є ще одне питання, перед тим як ми продовжимо. — Очевидно, адвокат не мав навіть найменшого наміру передавати контроль у руки делегації. Він звернувся до Мела, скосивши погляд на пресу: — Не тільки й не стільки шум уражає домівки й вуха медоувудців, хоча й це саме собою негативне явище — зруйновані нерви, підірване здоров’я, діти без сну. Але є ж іще фізичне вторгнення…

Цього разу перебив Мел:

— Ви справді вважаєте, що замість того, що відбувається зараз, аеропорт повинен закритися?

— Я не просто пропоную вам такий варіант; ми можемо вас до цього змусити. Секунду тому я говорив про фізичне вторгнення. Саме це я й збираюся доводити в суді від імені моїх клієнтів. І ми виграємо!

Інші члени делегації, включно з Флойдом Занеттою, схвально закивали.

Даючи генеральному директорові час, щоб осягнути останню репліку, Елліот Фрімантл уважно міркував. Він припускав, що зайшов досить далеко. Розчаровувало, звісно, що генеральний директор аеропорту не знавіснів, хоча Фрімантл обережно підбурював його до цього. Таку тактику він уже застосовував не раз, часто вона давала свої плоди і була успішною, оскільки люди, які шаленіли з гніву, завжди гіршими здавалися у повідомленнях преси, а саме цим Фрімантл найбільше й переймався. Проте Бейкерсфелд, як його не дратуй, надто розумний, щоб купуватися на таку хитрість. Що ж, пусте, подумав Елліот Фрімантл: все одно план працює успішно. Він також бачив, як репортери ретельно записують його слова — слова, які (якщо викинути презирливий і хуліганський тон) матимуть гарний вигляд на папері; навіть краще, здавалося йому, ніж попередня промова під час зібрання в Медоувуді.

Звісно, Фрімантл усвідомлював, що все це дійство — тільки вправляння в семантиці. З цього нічого не вийде. Навіть якщо директора Бейкерсфелда переконати у їхній правоті — що дуже малоймовірно, — він або зовсім нічого, або мало що вдіє. Аеропорт — це факт, з яким варто змиритися, і ніщо не змінить його розташування та функціонування. Ні, сенс сьогоднішньої акції полягав у тому, щоби привернути увагу суспільства, але здебільшого (з точки зору адвоката Фрімантла) потрібно переконати громаду Медоувуда в тому, що вони мають вірного борця, щоб ті бланки договорів (а також чеки) продовжували рікою текти в кабінети Фрімантла і Сая.

Шкода, подумав Фрімантл, що решта медоувудців унизу не чують, як він тут Бейкерсфелдові — від їхнього імені — дає перцю. Але вони прочитають про це у завтрашніх газетах; також Елліот Фрімантл зовсім не був переконаний у тому, що ця зустріч — останній пункт у порядку денному медоувудців в аеропорту. Він уже пообіцяв телевізійникам, які чекають унизу, бо їх не пропустили сюди з обладнанням, офіційну заяву, коли все закінчиться. Він сподівався, що зараз — оскільки сам так запропонував — телекамери вже розставили в головному залі терміналу, й хоча той темношкірий лейтенант поліції заборонив проведення будь-яких демонстрацій, Фрімантл гадав, що телезйомка, якщо її грамотно організувати, може перелитися в ту ж демонстрацію.

Твердження Елліота Фрімантла, яке прозвучало мить тому, стосувалося правових дій — дій, які, як він запевнив мешканців Медоувуда цього вечора, будуть його основною діяльністю від їхнього імені. «Моя справа — закон, — сказав він їм. — Закон, і більш нічого». Це, звісно, була неправда; але зрештою свою позицію Елліот Фрімантл міняв настільки часто, наскільки того вимагали практичні міркування.

— Якщо ви хочете довести справу до суду, — зазначив Мел Бейкерсфелд, — то маєте на це повне право. Втім, дозвольте нагадати, що суди підтримують право аеропортів на діяльність, незважаючи на громади по сусідству, оскільки це зручно та необхідно суспільству.

Брови Фрімантла скочили догори.

— А я не знав, що ви також юрист.

— Я не юрист. І також впевнений, що ви це помітили.

— Ну, на мить я вже почав сумніватися. — Елліот Фрімантл самовдоволено посміхнувся. — Бо юрист тут — я, як бачите; і маю певний досвід у таких справах. Мало того, запевняю вас, існують правові прецеденти на користь позиції моїх клієнтів. — Як