Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

якусь задачу з площинної геометрії.

Нарешті режисер прийняв подумки якесь певне рішення, відклав папери з текстом і дмухнув у мікрофон. З динаміків, розташованих під стелею, розляглося шипіння, що перейшло у високий свист. Деякі акторки, серед яких Ігор зауважив і Ларису, прикрили вуха долонями. За кілька секунд свист припинився, Метелецький коротко реготнув і віддалив мікрофона від обличчя.

Ігор зайняв місце майже у самому центрі сцени — тут йому належало відтискатися від підлоги, доки Тіресій, поклавши руку на плече Ларисі-Іокасті, або у цьому випадку хлопчикові-поводиреві, не вийде повільно з-за лаштунків праворуч. Присівши на дошки, він лише зараз відчув, як холодно у залі — промозкле й затхле повітря ніби пронизувало тіло звідусюди, і навіть теплий одяг не рятував від його тремкого всепроникного доторку.

Метелецький знову ніби заглибився в читання. Він поворушив губами, й мікрофон розніс та посилив першу фразу, яку вимовив режисер:

Ви молитесь? Моліться і одержите…[6]

Усі присутні на сцені повернулись у бік Метелецького. Він підвів очі на сцену, потім знов опустив їх до паперів і неголосно пробурмотів, ніби сам до себе, та з мікрофона все надалі лунало гучно, хоча й з певним неприємним присвистом:

— Гм… Молитесь… Не піде. Ну добре, тоді так…

Знову скинув поглядом на акторів, що рівномірно розподілилися по сцені, не знаючи, що їм далі робити.

Ви… радитесь? Що ж, радьтесь, і одержите Від лиха захист і в біді полегшення, Але й моєї ради теж послухайте…

Режисер Метелецький знову перервався й іншим голосом, хоча теж через мікрофон, скомандував:

— Станьте всі у коло! Бо якщо тут буде говоритися «радитесь», то ви маєте зображати, ніби ви справді радитеся.

Актори нехотя посунули до середини й скупчились, ніби радячись. Та творчий процес у голові Метелецького тривав по наростаючій.

— Або ні… Можна спробувати так, — долинули його слова з динаміків, — ви бавитесь? Що ж, бавтесь, і одержите… Так буде краще! Давайте, бавтеся! Зображайте, ніби бавитеся! Давайте, давайте! У квача, як його, в цурика, в салочки? Бавтеся, рухайтеся, бігайте сценою! Ні, Семене Марковичу, ви в цих забавах участі не берете! Ще бракувало, щоб пророк, чи той, як його, оракул, з усіма стрибав! Несерйозно це виглядатиме!

Семен Маркович, щоправда, у цей час і не брав участі в загальній метушні — він лише вийшов з-за лаштунків, де доти стояв з Ларисою, і просто придивлявся до когось на сцені. Підвівши очі на старого, Ігор зрозумів: Маркович придивляється до нього. Заплющив очі — й побачив…

Побачив щось таке, чому не міг дати ні назви, ні визначення. Чорно-синя безодня, чи навіть дві безодні, з яких нібито мусило литися світло, та насправді струменіла лише важка, об'ємна оксамитова пітьма. Та пітьма не була ні страшною, ні небезпечною. Вона манила, кликала до себе, заспокоювала і присипляла. Вона була безмежною у глибину, і найбільше, найперше, що хотілося зробити, — впасти у неї вперед, углиб і падати, падати, падати…

Ігор розплющив очі. Семен Маркович стояв біля куліси, поклавши руку Ларисі на плече, в туніці й у тій самій своїй незмінній пов'язці.

— А ви, як вас… Ігоре! Ви не сидіть так ото просто! Ви відтискайтеся, відтискайтеся! Ми ж з вами, здається, домовлялися! — голос Метелецького, збагачений присвистами мікрофона, звучав навіть ніби трохи роздратовано.

Ігор слухняно ліг на живіт і вперся долонями у дошки сцени. Під сценою, в запавутинених шпаринах дощок, прозирали якісь дрібні папірці, кілька недопалків, дрібна монетка зі стертим гербом на реверсі. Покрутивши головою, Ігор збагнув, що бачить це тим новим своїм зором. При цьому предмети практично не відрізнялись від того, як виглядали в реальності, хіба що контури їхні були чіткіші і водночас якось непевно мерехтіли. Спершись на кулаки, він почав відтискатися, водночас заплющеними очима вдивляючись у глибину. Попід папірцями й недопалками, глибше в землі, кістьми величезного ящера лежали бетонні плити фундаменту. За ними, ще глибше, тьмяно й монотонно світила непроглядна сіра маса, в'язка і пориста на вигляд.

Метелецький далі собі читав текст у мікрофон, та Ігор майже не вслухався у ті дивні розмірені рядки. Навколо тупцялися колеги, їхні запилюжені черевики проходжувались перед самим його обличчям, а він лише повільно й розмірено піднімав та опускав своє тіло над підлогою, подумки рахуючи: чотири-п'ять-шість-сім-вісім…

«Що ж це зі мною коїться? Що робити? Як урятуватися? Як перетривати? Чекай, подумай про все спокійно… Якщо це справді хвороба, то крім плямок на повіках мали б бути ще якісь ознаки. Ну звісно, коли людина захворює, вона робиться слабкою, має підвищену температуру. Їй хочеться лежати й спати, спати… Ось ти зараз уже двадцять другий раз відтискаєшся від підлоги. Слабкості ти не відчуваєш. Спати тобі не хочеться. Температура в тебе нормальна. То коли ж почнеться хвороба?»

До нього ніби з-за стіни знову долинули слова, що їх монотонно бубонів у мікрофона режисер:

…ні розмовлять з ним, ні у дім приймать його Не вільно, ані спільно з ним молитися, Ані приносить жертви й омиватися, А гнати від домівок, як провинника Тієї скверни, що заполонила нас, — Таке нам бог піфійський дав провіщення, І от стаю тепер я в поміч богові…