Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Чи чуєш, що чую я, — промовляє він ні до кого і заклацує дипломат.

8:15

За брудним віконним склом ліворуч від себе він бачить місто, що наближається. Крізь кіптяву на склі місто схоже на мерзенні ґарґантюанські руїни: можливо, щойно підняту на поверхню загиблу Атлантиду, що люто витріщається в сіре небо. В горлі дня застрягла велика порція снігу, та це не дуже його турбує. Всього вісім днів до Різдва, і справа піде добре.

Вагон пропах ранковою кавою, ранковим дезодорантом, ранковим лосьйоном після гоління, ранковими парфумами і ранковими шлунками. Майже на кожному сидінні — краватка, тепер їх носять навіть деякі жінки. На обличчях ранкова припухлість, погляди самозаглиблені й беззахисні, розмови мляві. Це час, коли навіть непитущі виглядають, ніби з похмілля. Більшість народу прикипіла до своїх газет. А що? Рейґан — король Америки, цінні папери та акції обернулися на золото, смертна кара знову в моді. Життя прекрасне.

Перед ним теж розгорнутий кросворд «Таймз», і хоча він заповнив лише кілька клітинок, та це оборонний засіб, не більше. Він не любить розмовляти з людьми в потягах, узагалі не любить порожніх балачок, а найменше в світі йому потрібен приятель-попутник. Коли в якому-небудь вагоні він починає помічати знайомі обличчя, а інші пасажири, ідучи до свого місця, починають кивати йому або питати: «Як ви сьогодні?», він змінює вагони. Не так уже й складно залишатися анонімом, просто ще одним щоденним пасажиром з коннектикутського передмістя, людиною, примітною лише своєю впертою відмовою носити червоні краватки. Можливо, колись він був учнем парафіяльної школи, можливо, колись тримав заплакану дівчинку, а один з його друзів бив її бейсбольною битою, і, можливо, колись провів певний час у зелені. Нікому в потязі цього знати не варто. Тим вони і хороші.

— Ви як, готові до Різдва? — запитує сусід із сидіння біля проходу.

Він підводить голову, трохи суплячись, але вирішує, що це не якась значуща фраза, а просто балаканина, щоб згаяти час, яку деякі люди, здається, відчувають себе просто зобов’язаними говорити. Його сусід — товстун, і до обіду від нього неодмінно тхнутиме незалежно від того, скільки «Спід-стіка» він вилив на себе вранці. Проте він навіть не дивиться на Білла, тож нічого страшного.

— Та так, знаєте, — промовляє він, дивлячись на дипломат у себе між ногами, дипломат, у якому, крім клубка дощику, більше нічого немає. — Потроху набираюся атмосфери.

8:40

Він виходить з вокзалу Гранд-Централ разом з тисячею інших чоловіків і жінок у пальтах, здебільшого менеджерів середньої руки, прилизаних білочок, які до обіду щосили крутитимуться у своєму колесі. На мить він зупиняється, глибоко вдихаючи холодне сіре повітря. Лексингтон-авеню одяглася в гірлянди різдвяних вогників, а неподалік Санта-Клаус, з вигляду пуерторіканець, дзвонить у дзвіночок. Поруч з ним горщик для пожертвувань і мольберт з написом «ДОПОМОЖІТЬ БЕЗХАТЬКАМ НА РІЗДВО». І чоловік у синій краватці думає: «А як щодо краплинки правди в рекламі, Санто? Як щодо напису «ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ НА РІЗДВО З КОКАЇНЧІКОМ»»? Проте, проходячи повз, він кидає в казанок пару доларів. У нього гарні передчуття на цей день. Добре, що Шерон нагадала йому про дощик, а то б він, мабуть, забув його захопити; адже він завжди забуває такі речі, такі ось тонкощі.

Десятихвилинна прогулянка приводить його до його будівлі. Перед входом, стрибаючи з ноги на ногу і видихаючи хмаринки пари, стоїть чорний хлопчина років сімнадцяти в чорних джинсах і брудній червоній куртці з каптуром. Він раз у раз усміхається, показуючи золотий зуб. В одній руці тримає пом’яту паперову склянку з-під кави. У склянці лежить трохи дріб’язку і він ним раз у раз подзенькує.

— Дрібних не маєте? — питає він у перехожих, що потоком вливаються в обертові двері. — Може, маєте дрібні, сер? Може, кинете хоч пару дрібних, мем? На їдло зібрати хочу. Спасибі, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва вам. Може, маєте дрібні, дядьку? Може, четвертачок? Дякую. Може, кинете дрібних, мем?

Проходячи повз, Білл опускає в склянку чорного юнака п’ятак і дві десятки.

— Дякую, сер, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва.

— І тобі, — каже він.

Жінка, що йде поруч, супиться.

— Їх не варто заохочувати, — каже вона.

Білл знизує плечима і злегка присоромлено всміхається їй.

— Мені важко відмовити комусь на Різдво, — каже він їй.

У потоці людей Білл входить до вестибюлю, мигцем зиркає вслід категоричному стерву, що звертає до газетного кіоску, тоді прямує до ліфтів зі старомодними показниками поверхів і позначками в стилі ар-деко. Тут кілька людей кивають йому, і він обмінюється з двома-трьома кількома словами, доки вони разом чекають на ліфт. Це ж усе-таки не потяг, де можна пересісти в інший вагон. До того ж будівля не з нових, і ліфти тут ледь повзуть і працюють, як їм хочеться.

— Як дружина, Білле? — запитує сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок з п’ятого поверху.

— Керол? Чудово.

— А дітлахи?

— Обоє добре.

Дітей у нього немає, а дружину звуть не Керол. Його дружина в дівоцтві Шерон Ен Донаг’ю, парафіяльна середня школа Сент-Ґебріела, випуск 1964-го року, але цього сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок ніколи не дізнається.

— Мабуть, чекають не дочекаються великого дня, — веде далі сухоребрий, його усмішка розтягується і перетворюється на щось невимовне. Біллові Ширмену він схожий на зображення Смерті, якою її бачать редактори коміксів: всуціль розширені очі, великі зуби і туго напнута блискуча шкіра. Від цього вищиру йому пригадується Там-Бой у долині А-Шау. Хлопці з другого батальйону вступили туди, неначе володарі світу, а вийшли, неначе обпалені біженці, що ступили на півакра пекла. У них були такі ж розширені очі й великі зуби. Такий самий вигляд залишився в них і через кілька днів в Донґ-Ха, де всі вони ніби змішалися докупи. У ліску часто все колотилося. І часто діялося за схемою: біг пес через овес.

— Ще й як, — погоджується він, — та Сара, здається, починає щось підозрювати щодо типа в червоному костюмі.

«Ліфте, ну давай, рухайся, — просить він подумки. — Господи, збав мене від цієї маячні».

— Так-так, таке трапляється, — каже сухоребрий. Його усмішка на мить згасає, ніби вони розмовляють про рак, а не про Санта-Клауса. — Скільки тепер Сарі?

— Вісім.

— А таке