Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Звістку, яку вони шукали, знайшла Цірі.

І тоді повідомила йому те, на що відьмак очікував уже давно.

* * *

— Я їду до Венґерберга, Ґеральте, — повторила вона. — Не роби такого обличчя. Ти ж знаєш, що я мушу. Йеннефер мене викликала. Вона там чекає на мене.

— Знаю.

— Ти їдеш до Рівії, на ту зустріч, з якої ти все ще робиш секрет…

— Несподіванку, — обірвав він. — Несподіванку, не секрет.

— Несподіванку, згода. А я завершу у Венґерберзі, що треба, заберу Йеннефер, і ми будемо в Рівії через шість днів. Не роби такого обличчя, я ж просила. І ми не прощаємося, наче навіки. Це лише шість днів! До побачення.

— До побачення, Цірі.

— Рівія, через шість днів, — повторила вона ще раз, розвертаючи Кельпі.

Відразу перейшла у чвал. Зникла дуже швидко, а Ґеральт відчував, як якась страшенна, холодна, кігтиста лапа стискає йому шлунок.

— Шість днів, — повторив замислено Любисток. — Звідси до Венґерберга та назад до Рівії… Загалом буде десь миль двісті п’ятдесят… Це неможливо, Ґеральте. Авжеж, на тій її диявольській кобилі, на якій дівчина може подорожувати зі швидкістю кур’єра, утричі швидше за нас, теоретично, дуже теоретично, за шість днів можна було б подолати таку дистанцію. Але навіть ота диявольська кобила мусить відпочивати. А та таємнича справа, яку Цірі має завершити, також займе якийсь час. А тому це нездійсненно…

— Для Цірі, — стиснув губи відьмак, — немає справ нездійсненних.

— То чи…

— Це вже не та дівчина, яку ти знав, — перервав він різко. — Не та.

Любисток мовчав довго.

— Маю я дивне передчуття…

— Замовкни. Нічого не кажи. Дуже тебе прошу.

* * *

Травень скінчився. Наближалася новина, місяць мілішав, був уже дуже вузенький. Вони їхали до видних на горизонті гір.

* * *

Пейзаж був типово повоєнний. Серед полів ні з того ні з сього виростали кургани й могили, серед буйної весняної трави біліли черепи та скелети. На придорожніх деревах висіли повішеники, біля доріг, чекаючи на голодну смерть, сиділи бідняки. Під лісом, чекаючи, поки бідняки ослабнуть, сиділи вовки.

Трава не росла на чорних плямах, де колись пройшлися пожежі.

Села та містечка, від яких залишилися тільки закопчені комини, відбудовувалися під стукіт молотків і свист пилок. Поряд із руїнами баби дірявили спалену землю сапами. Деякі з них, зашпортуючись, тягли борони й плуги, а полотняні шлеї врізалися їм у худі плечі. У виораних борознах діти полювали на черв’яків та личинок.

— Маю неясне передчуття, — сказав Любисток, — що щось тут не так, як бути повинно. Чогось тут бракує… Тобі так не здається, Ґеральте?

— Га?

— Щось тут ненормально.

— Тут усе ненормально, Любистку. Усе.

* * *

Коли настала ніч, тепла, чорна й безвітряна, роз’яснена далеким миготінням блискавок і неспокійними побуркуваннями громів, Ґеральт і Любисток на постої побачили, як горизонт на заході затягує червона заграва пожежі. Було не дуже далеко — вітер, що здійнявся, доніс запах диму. Вітер приніс також уривки звуків. Чули вони — хотіли того чи ні — крики тих, кого вбивали, виття жінок, зухвалий, тріумфальний вереск банди.

Любисток не говорив нічого, але час від часу зі страхом поглядав на відьмака.

Але відьмак навіть не здригнувся, навіть голови не повернув. А обличчя мав наче з бронзи.

Уранці вони рушили в подальшу дорогу. На смужку диму, що ставала над лісом, навіть не дивилися.

А пізніше спіткали колону поселенців.

* * *

Ішли ті довгою вервечкою. Повільно. Несли малесенькі вузлики.Ішли в повній тиші. Чоловіки, хлопці, жінки та діти. Ішли без нарікань, без плачу, без слова скарги. Без криків і розпачливого плачу.

Крик і розпач були в їхніх очах. Порожніх очах скривджених людей. Пограбованих, побитих, вигнаних.

— Хто то? — Любисток не перейнявся ворожістю, що визирала з очей офіцера, що наглядав за тим маршем. — Кого то ви так женете?

— То нільфгардці, — відбуркнувся з високого сідла піднамісник, рум’яне щеня, не більш ніж років вісімнадцяти. — Нільфгардські поселенці. Прилізли на нашу землю, наче таргани! То ми їх, як тарганів, і вимітаємо. Так у Цінтрі постановлено, і так воно в мирному договорі записано.

Схилився й сплюнув.

— А я, — продовжив, дивлячись із викликом на Любистка та Ґеральта, — якби воно від мене залежало, не випустив би їх звідси живими, стерв’ятників!

— А я, — відізвався протяжно сержант із сивим вусом, придивляючись до свого командира поглядом, дивовижно позбавленим пошани, — якби воно від мене залежало, їх би в спокої залишив на їхніх фермах. Не гнав би з країни добрих рільників. Радів би, що рільництво в мене процвітає. Що є що жерти.

— Дурню` ви, вахмістре, плетете, — гарикнув піднамісник. — То ж Нільфгард! Не наша мова, не наша культура, не наша кров. Ми б оце рільництвом утішалися, а змію на грудях пригрівали б. Зрадників, що удару в спину готові завдати. Думаєте, може, що між нами й Чорними вже навіки згода? Ні, хай ідуть, звідки прийшли… Гей, солдате! Там в одного візок! Відібрати, мерщій!

Наказ виконано було аж надто ретельно. У хід пішли не тільки палки й кулаки, а й підбори.

Любисток кахикнув.

— А що, вам щось не до смаку, може? — Шмаркач піднамісник зміряв його поглядом. — Може, ви нільфгардофіл?

— Боги збавте, — сковтнув слину Любисток.

У багатьох порожньооких жінок та дівчат, що йшли повз них, наче автомати, була пороздирана одежа, опухлі та в синцях обличчя, литки й стегна їхні позначено було смужками крові. Багатьох доводилося підтримувати, аби могли йти. Любисток глянув в обличчя Ґеральта й став боятися.

— Час нам у дорогу, — пробурмотів. — Бувайте, панове солдати.

— Бувайте, панове подорожні, — відгукнувся вахмістр.

Піднамісник навіть голови не повернув, поглинутий видивлянням, чи, бува, хтось із поселенців не несе багажу більшого, ніж вирішено те в Цінтрійському мирі.

Колона поселенців ішла.

Почули вони високі, розпачливі, повні болю крики жінки.

— Ґеральте, ні, — простогнав Любисток. — Нічого не роби, благаю… Не втручайся…

Відьмак повернув до нього обличчя, і Любисток того обличчя не знав.

— Втручатися? — повторив. — Влазити в це? Рятувати когось? Ризикувати шиєю для якихось шляхетних принципів чи ідеї? О, ні, Любистку. Уже ні.

* * *

Якоїсь ночі, неспокійної, розсвітленої далекими блискавками, відьмака знову розбудив сон. Цього разу він також не був упевненим, чи не потрапив просто з одного кошмару до іншого.

Знову над рештками вогнища поставала пульсуюча світлість, полохаючи коней, знову в тому сяйві був замок, чорні колонади, стіл, жінки, які за ним засідали.

Дві жінки не сиділи, а стояли. Чорно-біла й чорно-попеляста.

Йеннефер і Цірі.

Відьмак застогнав крізь сон.