Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тату!.. От уже не люблю… — ярилась, обливаючись сльозами, розгнівана дівка. — Там же голуб, тату, прилетів! Білий Омельків голуб!
Але старий Глек дзвонив і дзвонив.
5
Мирославський єпископ прислухався до того свавільного передзвону з видимою втіхою, бо розумів, що приводів до журби та суму є в людей задосить, а кожна абищиця, яка може бодай трішки розважити обложених ворогом долинян, усе це — не від чорта, а від Бога.
В заквітчаних зіллям покоях владики аж наче танцювало все від хмільного дзвону, аж осикове листя на гілках клечання тремтіло без вітру дрібним дрожем прив’ядання, аж Козак Мамай, намальований на дверях кімнати (під написом: «Козак — душа правдивая — завше діло має: коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє»), насмішкувато підводив угору праву брову, аж павине перо проривало папір, на якому мирославський чернець-полковник, сидячи біля столу, щось писав.
На чималенькому столі, крім паперів, крім полкової печатки, крім пернача полковницького та митри архієрейської, крім шаблі, пістоля й золотого хреста з фініфтю, крім клечального зілля та квітів, було й чимало книг, задля пильної роботи сьогодні позніманих з різьбленої кленової полиці, яка, на висоті людського зросту, облягала майже всю кімнату.
Лежали на столі книги церковні: требник митрополита Петра Могили (засновника Києво-Могилянської академії, куди в науку повернутись так поспішав Тиміш Прудивус), непогамовного борця проти унії. Були там і книги Іоанникія Галятовського, ректора тієї ж академії. Розкриті лежали там і книги польські, французькі, що з них черпав немало мудрого цей учений чернець і воєначальник.
Був на тім столі й тодішній Словник української народної й книжної мови (словник тлумачний, синонімічний, з поясненням слів грецьких, латинських, староєврейських, французьких), складений року 1627 київським архдрукарем, зайшлим молдаванином Памвою Бериндою, виданий о тій порі, коли і в країнах європейських путніх словників було не так уже й багато.
Працюючи, отець Мелхиседек сьогодні особливо часто припадав до цього щирого народного струмка, радіючи щедрій красі українського слова, що в нім буяє сила духу нашого народу. Він розумів, отець Мелхиседек, що мова — перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й вітчизна, бо ж мова є не тільки найпевніший засіб поневолення, а й вірне (разом з ножем та хлібом), надійне оружжя добування волі, бо геній народу без буяння рідної мови не варт нічого, — так принаймні цьому розумному чорноризцеві тоді здавалось…
Тож і тепер ось по відправі, коли-не-коли зазираючи то в словник Беринди, то в якісь інші книги, владика щось писав та й писав, а зелений клечальний передзвін, зазивний і співливий, хоч і суперечив церковним приписам, щиро тішив його, і точні слова, легко спадаючи з павиного пера, лягали нерівними рядами на великий аркуш, і це були саме ті, найгостріші, найдошкульніші слова, які були потрібні в зверненні до народу — до посполитих, до козаків, до городян, до шляхти, до всіх чесних черкасів, тобто українців: отець Мелхиседек розповідав їм правду про нинішню війну, про ворогів та друзів простого люду України, про зазіхання Ватикану, про підступи Варшави, про Москву, про жадану одність слов’ян…
Владика намір мав цього листа віддати кобзарям, сліпцям, що мандрують безборонно по просторах України, носячи слово правди. Йому хотілось так усе те написати, щоб лірники та кобзарі, вивчивши листа, як думу, як пісню, проказували б його повсюди, наставляючи на ум людей, спантеличених брехунцями Ватикану, Варшави та гетьмана Гордія Пихатого.
То без упину пишучи, то на хвилинку спиняючись і припадаючи до холодних, цяцькованих кахлів присадкуватої груби за його спиною, владика сам собі проказував, на слух перевіряючи потрібні добрим людям прості українські бентежні слова, слова болю, слова гніву, слова правди, що з ними владика мирославський не міг не звернутися до зрадженого самозваним гетьманиськом народу України.
Він не чув, як тихо ввійшов до покою куценький ченчик. Ставши зблизька, отець Зосима скрива заглядав, що пише превелебний, та розібрати нічого не міг, бо вже недобачав. Одступившись на крок, він чекав, коли владика одвинеться нарешті від свого препильного діла.
— Не знайшов ніде, — вибравши-таки слушну мить, поволі-волі вимовив ченчик.
— Кого це? — одвівши важкі очі від писання, неуважливо спитав єпископ.
— Варфоломія Копистку, цехмайстра жебраків, — звільна відмовив длявий ченчик, загайко й тихоплав, маруда, якому доручив отець Мелхиседек привести заводія й начальника старців, сліпців та мандрованих лірників, кобзарів та бандуристів, моторного діда Копистку, щоб доручити його цехові цього листа, який так прудко виникав зараз під його пером, листа, котрого треба було понести по Вкраїні, щоб підняти нарешті ввесь простий люд український проти римського запроданця Однокрила.
— Ви пошукайте на дзвіниці, — не одриваючись од писання, звелів Зосимі архієрей. — Коли так ловко дзвониться, Копистка завше там. Ідіть! Та швидше ж!
Куценький ченчик прокволом вийшов, дибаючи помалу-малу, барячись на кожнім кроці, і аж заплющився на порозі, щоб не бачити зненависного обличчя Козака Мамая, намальованого, як тоді водилось повсюди, на вихідних дверях з покою до сіней.
6
Отець Мелхиседек знову був зарипів пером, хорошенько обдумуючи кожне слово, бо вірив у його силу («Як напише писака, то не злиже й собака!»), але й двох рядків зложити не встиг, аж на порозі став спітнілий пан Купа-Стародупський.
Дірка на місці двох передніх зубів зяяла в роті, щетинкуваті вуса стояли сторч, відкриваючи на диво яскраві губи, які здавались недоречно намальованими на завше блідому обличчі. Драглий, товстенний, мов кухва, він, бувши напрочуд моторним і хутким, не підійшов до владичого столу, а підтюпцем підбіг.
— Ви чуєте, владико? — скрикнув пан обозний. — Дзвонить!
— Во славу Господню… нехай!
— Але ж нині — Клечальна неділя, а той скажений Саливон розбамкався, мов на Великдень. У таке страшнюче врем’я — йому весело! Однокрилівці ж можуть подумати, же в нас приспіла якась радість!
— Хай собі думають, пане полковий обозний.
— Ба! Чуєте? Он уже дзвониться чи не по всіх церквах! А ви тут, ваше преосвященство…
— Чую! Дзвонять, аж лихо сміється. Добре, бач! — І архієрей, як стій розгнівившись, загорлав: — І чого це ти до всього доброго прискіпуєшся, пане? Рік лише минув, як почепили ми на соборі нові дзвони, а тепер мусимо переливати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.