Читати книгу - "Тінь вітру"

— Можливо, коли він дізнається, хто я... на кого я перетворився... він теж вирішить спалити книжку.

Хуліан висловлювався з такою ясністю, що ставало зрозуміло: заради істини він скинув із себе машкару божевільного.

— Хто цей хлопчик?

— Його звуть Даніель. Він син книгопродавця, у них книгарня на вулиці Святої Анни. Туди мав звичку навідуватися Мікель. Хлопець мешкає з батьком у квартирі над книгарнею. Його мати померла, коли він був зовсім дитиною.

— Ти говориш так проникливо, ніби розповідаєш про себе.

— Можливо. Цей хлопчина дещо нагадує мені мене самого.

— Дай йому спокій, Хуліане. Він єдина дитина. Він винен лише в тому, що захоплюється тобою.

— Це не провина, це непорозуміння. Але це в нього минеться. Може, пізніше він поверне мені книжку.

За хвилину до кінця фільму Хуліан підвівся та зник.

Кілька місяців ми зустрічалися в такий спосіб — у темряві кінотеатрів та опівнічних алей. Хуліан завжди знаходив мене. Я відчувала його мовчазну присутність, навіть не бачачи його. Іноді він згадував про тебе. Щоразу, коли я чула про тебе, відчувала рідкісну ніжність в його голосі, яка бентежила його самого, ніжність, яку, гадала я, Хуліан давно втратив. Хуліан сказав, що він повернувся до будинку Алдаїв і тепер мешкає там — чи то як привид, чи то як жебрак. Він часто сидить у склепі Пенелопи та їхнього сина. Там єдине місце, де він почувається самим собою. Існують гірші тюрми, ніж слова.

Хуліан зруйнував надгробні плити в склепі й витяг труни, але мені більше не здавалося, що він божевільний. Мені більше не спадало на думку трактувати його вчинок як спаплюження могил. То була частина Хуліанової трагедії.

Я навідувалася до нього раз на місяць, щоб пересвідчитися, що з ним усе гаразд, що він принаймні живий. Я перестрибувала через напівзруйнований паркан на заднику маєтку, щоб мене неможливо було побачити з вулиці. Іноді я заставала Хуліана в будинку, іноді ні. Я залишала для нього їжу, гроші, книжки... Я вивчала цей дивний старий будинок. Чекала на Хуліана годинами, поки не спадала ніч. Коли ж таки зустрічала його, ми годинами розмовляли, сидячи біля каміна.

Хуліан майже не пам’ятав своїх книжок, немов їх писала інша людина, а він лише колись випадково прочитав. Він зізнався, що намагається знову писати, але даремно... Біль від цього читався в нього на обличчі. Написавши кілька нових сторінок, він у гарячці спалював їх. Одного разу, скориставшись його відсутністю, я витягла кілька сторінок з попелу. Там було написано про тебе.

Якось Хуліан сказав: твір — це лист, який письменник пише сам собі, щоб розповісти собі про речі, про які іншим чином не можна дізнатися. Він дивувався: невже він справді божеволіє? Чи усвідомлюють божевільні, що вони божевільні? Чи не божевільні ті, хто переконує його в його божевіллі, щоб захистити власну реальність? Хуліан стежив за тобою, бачив, як ти дорослішаєш, розмірковував, що ти за людина. Він думав: можливо, твоя присутність — просто чудо, явлене йому. Знак пробачення, яке він дістане, навчивши тебе не повторювати своїх помилок. Можливо, ти для Хуліана — все одно що син, якого він утратив, чиста сторінка, з якої можна знову почати писати. Писати твір, якого він не може вигадати, але може пригадати.

Хуліан розповідав мені про твоїх друзів, про жінку на ім’я Клара, в яку ти закохався, про твого батька — людину, якою він захоплювався, про твого приятеля Ферміна, про дівчину, в якій він бачив другу Пенелопу, — про Беа. Він розповідав про тебе, немов ти був його сином. Ви обидва шукали один одного, Даніелю. Він хотів вірити, що твоя чистота врятує його. Він припинив гонитву за своїми книжками, перестав їх знищувати. Він наново вчився дивитися на світ — дивитися вже твоїми очима. Він упізнавав у тобі хлопчика, яким колись був сам.

Того дня, коли ти вперше завітав до мене, мені здалося, що я вже тебе знаю. Я демонструвала недовіру, щоб приховати страх, який ти в мені збудив. Я боялася тебе, боялася, що ти про все дізнаєшся. Слова Хуліана, його віра в те, що нас усіх поєднав дивний ланцюжок долі, лякали мене. Я боялася впізнати в тобі того Хуліана, якого втратила.

Мені було відомо, що ви — ти і твої друзі — досліджуєте наше минуле, що рано чи пізно ти дізнаєшся про все; але я сподівалася, що це станеться у свій час, коли ти вже зможеш усе зрозуміти. Я знала також, що рано чи пізно ви з Хуліаном зустрінетесь. То була моя помилка. Бо про це відомо було ще одній людині. Людині, яка відчувала, що свого часу ти приведеш її до Хуліана. Фумеро.

Я сподівалася, що ти загубиш слід, забудеш про нас, що життя — твоє, а не наше — поведе тебе далеко, в якесь безпечне місце. Час навчив мене не втрачати надії, але й не дуже на неї покладатися. Надія жорстока, в неї немає совісті. Довгий час Фумеро стежив за мною. Він знає, що я рано чи пізно зламаюся. Він не поспішає. Він живе задля помсти. Без помсти, без люті він би розтанув. Фумеро відомо, що після останніх п’ятнадцяти років у мене не залишилося ані сил, ані духу. Він кілька років стежив за тим, як я повільно вмирала, й лише чекав на момент, коли можна буде завдати мені останнього удару.

Я ніколи не сумнівалася, що загину від його рук. Зараз я відчуваю, що ця мить уже близько. Я передам ці сторінки своєму батькові й попрошу: якщо зі мною щось трапиться, рукопис має дістатися твоїх рук, Даніелю. Я благаю Господа, якого ніколи не бачила, щоб ти так ніколи й не прочитав їх. Але відчуваю, що доля, попри всі мої бажання та марні надії, відкриє тобі цю історію. Бо саме тобі, незважаючи на твою молодість та невинність, випало довести її до кінця.

Мені здається, що я добре тебе знаю, й якщо можу комусь довіряти, то лише тобі. Подібне почуття виникало в мене й до Хуліана, навіть за багато років до нашої першої зустрічі. Якщо ти