Читати книгу - "Тінь вітру"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З усього, що написав Хуліан, мені особливо запала в душу одна фраза: ми живі, доки нас пам’ятають. Пам’ятай мене, Даніелю, — хоча б потайки, у куточку своєї душі. Не дай мені піти назовсім.
Нурія Монфорт
Тінь вітру
1955
1
Уже сходило сонце, коли я закінчив читати рукопис Нурії Монфорт. Це була моя історія. Наша історія. У помилках Каракса я впізнавав власні — невиправні.
Охоплений тревогою, я почав кроками вимірювати кімнату. Усі мої застереження, мої підозри та страхи здавалися незначними. Я почувався виснаженим, але мене переповнювали докори сумління й жах. Я не міг залишатися спокійним, ховаючись від наслідків того, що накоїв. Натягнувши пальто й запхнувши згорнутий рукопис до внутрішньої кишені, я збіг сходами вниз.
Ішов сніг. Мені здавалось, наче світлі сльози неба повільно падають на мене, танучи. Я побіг на Каталонську площу. Вона була майже безлюдна, але в центрі виднілась одинока фігура старого з довгим сивим волоссям, вдягненого в шикарне сіре пальто. Король світанку, він підвів очі до небес та марно намагався, сміючись сам до себе, впіймати рукавичками сніжинки. У його очах сяяло золото, ніби магічні монети виблискували на дні фонтана.
Здавалося, він сказав мені:
— Хай щастить.
Я вхопився за те благословення й прискорив крок, благаючи, щоб не було надто пізно, щоб Беа — саме та Беа, про яку я писав, — іще чекала на мене.
Від холоду аж горло перехоплювало. Нарешті, важко дихаючи після бігу, я зупинився перед будинком Аґіларів. Снігопад ущух. Біля входу мені пощастило зустріти пана Сатурно Мольєду. Пан Сатурно підтримував порядок у будинку і потайки, як я знав зі слів Беа, писав сюрреалістичні вірші. Він вийшов на вулицю подивитись, чи багато снігу намело. Узутий він був у солдатські чоботи, закутаний щонайменше у три шарфи, а в руках тримав мітлу.
— Лупа Господня, — сказав він у захваті, ніби читаючи снігові заголовок свого неопублікованого вірша.
— Я до Аґіларів, — повідомив я.
— Юначе, а чи вам не здається, що для візитів ще зарано?
— Це дуже важливо. Вони чекають на мене.
— Ego te absolvo[63], — процитував він, пропускаючи мені всередину.
Я злетів сходами нагору, по дорозі продумуючи й зважуючи всі можливі варіанти дій. Якщо мені пощастить, двері відчинить одна зі служниць, і я прорвуся крізь її блокаду, не дуже дбаючи про витонченість манер. Якщо ж мені не пощастить, двері відчинить батько Беа. Мені дуже хотілося вірити, що в себе вдома він ходить неозброєний, принаймні перед сніданком. На декілька хвилин я зупинився, щоб перевести подих, перш ніж постукати, й гарячково добирав подумки потрібні слова, які чомусь уперто не хотіли спадати на думку. Утім, це вже неважливо.
Я тричі постукав у двері дверним молотком. Секунд через п’ятнадцять знову постукав. Гамселив знову і знову, незважаючи на шалене серцебиття й на холодний піт, що виступив у мене на чолі. Коли двері нарешті відчинились, я досі тримав дверний молоток.
— Чого тобі?
Мій старий друг Томас, злий як дідько, свердлив мене поглядом.
— Я прийшов, щоб побачити Беа. Ти можеш побити мене, але я не піду, доки не поговорю з нею.
Томас не зводив з мене очей. Здавалося, він самим лише поглядом намагається роздерти мене навпіл. Мені знов перехопило горло.
— Моєї сестри немає вдома.
— Томасе...
— Беа пішла.
У його голосі відчувався розпач і біль, який він марно намагався сховати за гнівом.
— Пішла? Куди?
— Я сподівався, що ти знаєш.
— Я?
Незважаючи на Томасові стиснуті кулаки й погрозливий вираз обличчя, я прослизнув у квартиру.
— Беа? — покликав я. — Беа, це я, Даніель...
Діставшись середини коридору, я зупинився. У квартирі чулося тільки відлуння мого голосу. Ані пан Аґілар, ані його дружина, ані їхні слуги — ніхто не вийшов, навіть коли я почав кричати.
— Я ж тобі казав, нікого тут немає, — промовив Томас позаду. — А тепер вимітайся й більше ніколи сюди не приходь. Мій батько заприсягнувся, що вб’є тебе, і я не збираюсь його зупиняти.
— Заради Бога, Томасе. Скажи мені, де твоя сестра.
Він дивився на мене так, ніби досі не міг вирішити, чи зігнати на мені свою злість, чи вбити презирством.
— Беа втекла з дому, Даніелю. Мої батьки два дні всюди її шукають. І поліція шукає. Марно.
— Але...
— Тієї ночі, коли вона повернулась додому після побачення з тобою, мій батько чекав на неї. Він дав їй такого сильного ляпаса, що розбив губу. Але не хвилюйся, вона не сказала йому твого імені. Ти її не вартий.
— Томасе...
— Замовкни. Наступного дня мої батьки відвезли її до лікаря.
— Навіщо? Беа захворіла?
— Вона захворіла через тебе, ідіоте. Моя сестра вагітна. Тільки не кажи, що ти цього не знав.
У мене затремтіли губи, й холодок пробіг уздовж хребта. Позбавлений дару мови, я стояв, витріщившись невідь-куди. Потім неспішно поволочився до вхідних дверей. Тут Томас наздогнав мене, схопив за руку й притиснув до стіни.
— Що ти з нею зробив?
— Томасе, я...
Його очі горіли нетерпінням. Перший удар ніби розірвав мої груди навпіл. Мої коліна підкосились, і я сповз по стіні на підлогу.
Томас міцно схопив мене за горло й підняв, притискаючи до стіни.
— Що ти з нею зробив, вилупку?!
Я намагався тікати, але ще один удар в обличчя збив мене з ніг. Я ніби провалився в безодню: голова мало не розкололася від пекельного болю. Я впав на кахельну підлогу в коридорі. Хотів був повзти, але Томас схопив мене за комірець пальта, потягнув до сходового майданчика й скинув зі сходів, немов якийсь непотріб.
— Якщо з Беа щось трапиться, присягаюсь, я вб’ю тебе! — сказав він, стоячи в дверному отворі.
Я підвівся навколішки. Мені потрібно було кілька хвилин, щоб я знову міг говорити. Але Томас уже
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь вітру», після закриття браузера.