Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

в його співрозмовника не мав ознак статі. Не чоловічий і не жіночий. І не належав якомусь певному віку. Каздан уявив собі найгірше: кастрації, усілякі хімічні ін’єкції позбавляли дітей будь-якого нормального статевого розвитку. А може, до цього спричинялося лікування болем, яке перешкоджало підліткам досягти статевої зрілості; подібними методами японські садівники перешкоджають зростанню дерев, обтягуючи їх густою дротяною сіткою й у такий спосіб вирощуючи калічні карликові дерева. Авжеж, так воно і є. Це калічні статеві карлики…

Він випив ковток пива. Непогане. І тут відразу виникла нова думка. Він згадав американську секту «Ворота до раю», члени якої наклали на себе руки наприкінці дев’яностих років, щоб потрапити на космічний корабель, що чекав їх за далекою кометою. Каздан прочитав тоді статтю в «Монд». Одним із правил тієї секти було усунення будь-якої різниці між чоловіками й жінками. Усі мертві самогубці, знайдені на одній із вілл у Каліфорнії, мали однакові головні убори, були вдягнені в однакові чорні піжами В’єтконгу. І більшість чоловіків були кастровані.

— Ви не з цього регіону?

Каздан обернувся й побачив худорлявого чоловіка, майже свого зросту. Хвилясте сиве волосся на скронях, тонкий профіль куниці. Він був у добре скроєному темно-синьому костюмі, дещо провінційному. Вірменин одразу навіть не збагнув, що в ньому не так. Можливо, черевики світлого каштанового кольору, що були в дисгармонії з одягом кольору індиго.

— А як ви про це здогадалися?

Сміх чоловіка вибухнув, як петарда.

— Дуже просто. Я знаю всіх, хто тут живе.

Він слабко потиснув Казданові руку. У другій тримав склянку з пивом. Вони перебували в однакових умовах.

— Бернар Льєвуа, мер Масака, невеличкого міста на схід від Флорака. А звідки приїхали ви?

— З Парижа. Я цікавлюся хорами.

— Цей хор вартий того, щоб подолати таку дорогу, еге ж?

— Я дуже давно не чув нічого такого… чистого.

Чоловік стишив голос і взяв Каздана за лікоть.

— Ви, мабуть, розумієте, де ми з вами є, чи не так?

— Мабуть, що так. Якщо зважити на те, скільки разів мене тут обшукували…

Льєвуа підсилив змовницькі ноти у голосі:

— Люди з «Колонії» нікому не довіряють, і це слушно. Вони мають тут прихильників, але ще більше наклепників.

— Я вас не запитав, на чиєму ви боці…

Його співрозмовник підняв дуги брів. Цей жест мав усунути будь-які сумніви.

— Коли ці люди сюди приїхали, тут була пустеля. Ніщо тут не росло. Ніщо не відбувалося. А тепер ви бачите результат? Вони відчиняють двері своєї лікарні для місцевих жителів. Безкоштовно! Вони пропонують нам найкращі школи. Вони дають роботу молоді. І що вони мають від нас натомість? Нічого. Лише віра надихає їх на такі вчинки. Як на мене, то треба бути дуже злостивою людиною, щоб критикувати їх за таку діяльність.

— Дехто вважає «Колонію» сектою.

Льєвуа підкреслив цю репліку невимушеним жестом.

— Хіба вам невідомо, що кажуть: «Єдина різниця між сектою і релігією — це кількість послідовників». Люди з «Колонії Асунсьйон» мають власне кредо. Ну то й що? Можу сказати вам одну річ: вони нікому не нав’язують свою віру. Їхня освіта має світський характер, а їхня лікарня наповнена лікарями, що вірують у Бога не більше, ніж я. І якби ви мене запитали, то я не зміг би пояснити, в чому суть їхньої конфесії. Вони про це ніколи не говорять!

— Така стриманість може приховувати те, що сьогодні називають «сектантськими збоченнями».

— Тобто?

— Неймовірне процвітання цієї спільноти здається мені не зовсім природним…

— Таким і є наш французький дух. Досить нам побачити, що хтось заробляє багато грошей, і ми вже підозрюємо його в якихось зловживаннях. Друже мій, ці люди Гарують од світанку до пізньої ночі. Такі труди заслуговують на винагороду.

Каздан вирішив забити цвях якнайглибше.

— А діти? Вони не здаються вам… трохи дивними?

— Бісквіт, добродію?

Каздан обернувся, сподіваючись побачити перед собою молодого хлопця, а побачив дівчину, що тримала перед ним тацю з пісочними бісквітами. Голос знову завів його в оману. Хоч би що там казав мер-ентузіаст, а діти «Колонії Асунсьйон» таки справді були схожі на якісь позаземні створіння.

Він узяв бісквіт, не відводячи погляду від молодої жінки. Вузьке обличчя. Великий рот. Довгі руки. Вузькі стегна. Крім тонких рис обличчя, вона не мала в собі нічого жіночого.

Детектив обернувся, готовий іще подискутувати з мером, але той уже приєднався до іншої групи. Чиясь рука схопила його за лікоть і потягла праворуч. Валь-Дувшані.

— Я підслухав частину вашої розмови з Льєвуа. У мене таке враження, що ви підозрюєте нас у поганих намірах…

Лікар сказав це без агресивності. Радше з лукавими нотками в голосі.

— Зовсім ні, — заперечив Каздан, але це прозвучало непереконливо.

— Невинність — така рідкість у наші дні, що викликає підозру.

— Я так не думаю.

— Бо ви з поліції. Адже ви працюєте в поліції, чи не так?

Тримаючи в одній руці пиво, у другій — бісквіт, Каздан подумав, що співрозмовник хоче взяти його на мушку. Він нічого не відповів.

— Ми звикли до таких візитів, — провадив Валь-Дувшані. — Служба держбезпеки. Управління контррозвідки. Жандарми. Іноді вони приходять відкрито. Тоді їх просто не допускають на територію. Ми незалежна держава, вам це відомо? Іншого разу вони намагаються прослизнути сюди інкогніто. Як ви, скориставшись із того, що в нас сьогодні «день відкритих дверей». Але у світлі нашої спільноти ваші чорні наміри відразу впадають у око.

— Я вас зрозумів.

— Ні, не зрозуміли. Чистота