Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

промовляв у мікрофон. Він мав років п’ятдесят, широка борода надавала йому схожості зі скандинавським пастором. На ньому також була уніформа «Колонії Асунсьйон»: біла сорочка та костюм із чорної тканини. Каздан звернув увагу на те, що на піджаку не було ґудзиків. Безперечно, ще одна заборона, яку мали виконувати члени секти. Чоловік промовляв лагідним голосом. Але Каздан його не слухав. Він помітив, що в залі панувала атмосфера парафіяльних зборів. Відмінність від будь-якої французької церкви полягала тільки в тому, що звук від мікрофона не створював ефекту Ларсена й у церкві не панував собачий холод. Навпаки, від цієї церемонії розходилися хвилі тепла, товариськості, що не мали нічого спільного з суворим характером католицької релігії.

Але все це було лише мізансценою. Вітриною, за якою ховалася інша реальність. Каздан подумав про концентраційний табір Терезієнштадт, про зразкове гетто, яке нацисти побудували в Чехо-Словаччині, де Гартман відпрацьовував свої методи. Чи й тут був такий собі маленький «Терезин», де катували дітей і здійснювали жорстокі дослідження над людськими стражданнями?

Оплески пробудили Каздана від роздумів. Проповідник уже схопив хромовану ніжку мікрофона, щоб покинути сцену. З’явилися діти, які йшли вервечкою, їх було тридцять, усі в білих сорочечках і чорних штанцях. Лише хлопчики, віком від 10 до 16 років. Риси їхніх облич були такими витонченими, такими правильними, що їх можна було прийняти й за дівчаток.

Усі посідали. У програмі вказано, що виконуватимуться чотири хорові твори. Першим був твір чотирнадцятого століття, а капелла, уривок із Турнейської[86] меси, чотирнадцятого століття Gloria in excelsis Deo.[87]Другий твір, що виконувався під акомпанемент фортепіано, — Stabat mater dolorosa[88] зі Stabat Mater Джованні Перґолезе, датований вісімнадцятим сторіччям. Третій — програма подавала список у хронологічному порядку — «Кант Жана Расіна», ор. 11, Ґабрієля Форе, перекладений для голосу й фортепіано. І, нарешті, «Три маленькі літургії божественної Присутності» Олів’є Мессіана.

Каздан сказав собі, що йому тут буде досить-таки нудно, коли на сцені з’явився диригент. Нові оплески. Він подумав про Вільгельма Ґетца. Чи він коли-небудь диригував цим хором? Чи жив тут? Кого він хотів виказати?

Хор заспівав. Голоси відразу перенесли його у світ, де не було ні сексу, ні гріхів, ані неприємностей. Каздан пригадав Miserere, яке слухав першого вечора в Ґетца. Усе почалося звідти. Відчуття цієї чистоти. Тих нот, які пробуджували подих небесного органа. Але в його виснаженій душі раптом пролунав іще один звук, що заглушив усі інші: крик болю Ґетца, ув’язнений у трубах органа.

Поліфонія відлунювала у просторі великої зали й, попри декорації з теплого дерева, викликала в уяві картини абатств із їх крижаним холодом, склепінь, викладених із грубого каменю, чернечих ряс і пожертв. Таке собі заперечення життя, яке линуло у високості й накривало реальність, що була тут, унизу, зловісним плащем.

Каздан пильно придивився до дитячих облич — вони здалися йому безтілесними й були схожі на ті срібні маски, які вони бачили вчора. Той самий холод, та сама відсутність будь-якого виразу. Затремтівши, він знову відчув жорстокість нічної гри, відчув погрозу, якою дихали ті силуети, що нагадували про дитинство, але були не більш як згустками імпульсів смерті. Він опинився у лігві кошмару. Серед цих співаків із пергаментними обличчями були ті, хто закатував Режі Мазваєра. «Діти-боги» Волокіна, вбивці Гартмана, янголи, наділені рисами демонів…

62

— Нокаут у четвертому раунді. Переможець: Олів’є Мессіан.

Каздан болісно прийшов до тями. Над ним схилилося чиєсь обличчя. Чоловік років шістдесяти, з квадратним обличчям, короткою шиєю, дуже коротко підстриженим сивим волоссям. Вірменин відчував на плечі важку руку. Він випростався, сидячи на лаві. Зала була порожня.

— Боюся, що я навіть не дотягнув до Перґолезе, — промурмотів він. — Мені дуже прикро.

Чоловік відступив од нього, усміхаючись. Він був не такий великий, як масивний. Одягнений не в ту чорну куртку, які носили члени клану, а в двобортний костюм темно-сірого кольору, строгий, як військова уніформа.

— Мене звати Валь-Дувшані, — сказав він. — Я один із тутешніх лікарів.

— Мені дуже прикро, — повторив Каздан, підводячись на ноги й докладаючи неабияких зусиль, щоб відновити ясність розуму.

Лікар подав йому візитівку. Каздан прочитав подвійне прізвище. Було важко визначити його походження. Ніби вгадавши думки детектива, Валь-Дувшані сказав:

— Це прізвище складене з двох. Як і моя історія.

Він показав на двері, з-за яких долинав гомін вечірки.

— Ходімо, вип’єте склянку. Трохи пива допоможе вам оговтатися.

— Пива?

— Ми самі його тут варимо.

Це «ми» було варте всіх презентацій. Валь-Дувшані належав до секти. Він навіть був одним із її визначних членів. Каздан покірно пішов за ним. Двері розчинилися. Публіка була там. Усі стояли, кожен зі склянкою в руці, сміючись і розмовляючи. Різдвяна вечірка в одній із провінційних мерій, яких, певно, відбуваються тисячі в цю хвилину, в усіх чотирьох кінцях Франції.

Лікар підштовхнув Каздана до людей і прошепотів:

— Пийте! Їжте! Освіжіть сили!

Каздан попрямував до буфета. Молоді люди, схожі на гермафродитів, стояли за прилавком, заставленим безліччю склянок і тарілок.

— Чого бажаєте, добродію?

Тепер, як йому здалося, він відгадав, чому їхні голоси звучали так дивно. Він відповів:

— Склянку пива, будь ласка.

Хлопець відкрив пляшку без етикетки. Каздан спробував його розговорити.

— Ви не стомлюєтеся, працюючи так, навстоячки?

— Ми звикли, — сказав той, наливаючи пива у склянку.

— Ви часто організовуєте такі вечірки?

— Ні.

Хлопець подав йому склянку й повернувся спиною, давши зрозуміти, що розмову закінчено. Проте Каздан одержав відповідь на те, що його цікавило. Він тепер знав, у чому полягає суть їхньої проблеми з голосом. Тембр голосу