Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Каздан проїхав кілька кілометрів поміж полями. Він видрукував на принтері сторінки сайту «Колонії», але не мав часу, щоб почитати їх, і тому не знав, яким саме видам сільськогосподарської діяльності надавали перевагу послідовники Гартмана. Навіть у стані глибокого зимового сну ці землі дихали щедрою родючістю, могутнім багатством. Тут можна було впізнати неозорі простори Латинської Америки, заможність Нового Світу. Так ніби чилійці принесли сюди велич і свіжість країни свого походження. Тут були землі нові, спраглі, що чутливо реагували на будь-яке кинуте в них зерно.
З’явилася нова загорожа. Дерев’яні укріплення. Густий частокіл звивався посеред кущів, відтворюючи рельєф місцевості, схожий на Велику Китайську стіну. Каздан подумав про акацію сеяль і палиці дітей. Цей частокіл був споруджений не з такого рідкісного дерева, але вірменин міг би заприсягтися, що йшлося про якийсь його благородний різновид, що кидав виклик новітній цивілізації та її нечистоті. Громадські будівлі колонії — адміністративні установи, лікарня, церква, школи, будинки для проживання сільськогосподарських робітників — очевидно, були по той бік частоколу.
Нова перевірка. Цього разу ще доскіпливіша.
Тепер чоловіки — ті ж таки молодики, фізично здорові та бездоганно чемні — водили дзеркалом під шасі автомобіля, ретельно обшукали його багажник. Каздан знову подумав про пістолет але він запхав його в саму середину колеса. Йому довелося скинути плащ, черевики, пройти під аркою металоконтролю. Довелося знову показати свої папери, видрукувані на принтері. Було вже десять хвилин на четверту, але Каздана це вже не турбувало. Він здогадався, що в цьому маленькому світі постійно підтримують зв’язок у діапазоні дуже високих частот і що без нього концерт не почнеться.
Він спробував зав’язати розмову:
— Публіка сьогодні буде?
— Як і кожного року.
Відзначив одну деталь. Якусь особливість у голосі, можливо, акцент…
— А що у вас співатимуть?
— Вам дадуть програму.
Ні, річ зовсім не в акценті. Це була приглушеність тембру, яку може спричинити хвороба. Каздан розтулив рота, щоб продовжити розмову, але охоронець уже повернув йому документи і план із його позначками. Розмову було закінчено.
Дорога тепер була залита бітумом і петляла в густому чагарнику, схожому на корсиканські макі. То там, то там височіли будівлі, поза гайками дерев або за ділянками, що поросли очеретом. Усе тут було, як на картині, й не мало нічого спільного зі степами Коса. Рельєф місцевості, лінії рослинності, здавалося, були намальовані людиною. У якийсь таємничий спосіб тривога, спричинена дивним голосом охоронця, посилилася через споглядання цього краєвиду, що був занадто досконалим. Усе тут здавалося штучним.
Будівлі були споруджені з дерева. Темного або світлого, залежно від призначення, але завжди зібраного за одним досконало опрацьованим планом. Гартман і його кліка забули про баварський стиль і надали перевагу спорудженню будинків простих, міцних, що не боялися б ні холоду, ані снігу. Подвійний дах захищав від негоди, а фасади, облицьовані дошками, мали зберігати тепло взимку й прохолоду влітку.
Каздан помітив, що в кущах заховані якісь пристрої для освітлення, й не сумнівався, що вони з’єднувалися з фотоелементами та фотокамерами. І тут ознаки очевидної роздвоєності. З одного боку, традиційне життя, з якого видалені будь-які впливи сучасності. З другого — досягнення новітньої техніки, що надавали змогу стежити за членами спільноти та випадковими чужинцями.
Він доїхав до паркінгу, де стояли автомобілі. Далі був іще один закритий анклав, знову обгороджений сталевим дротом. По той бік, безперечно, була святая святих, «центр чистоти», де жили власне члени секти. Він упізнав лікарню, одну з небагатьох тут бетонних будівель, яка стояла під опуклим алюмінієвим навісом, що накривав значну частину обгородженого анклаву. Зала зі скляними стінами, вже освітлена зсередини, була схожа на великий космічний корабель, що приземлився на скошену траву.
Далі, в неглибокому видолинку, будівлі та оранжереї, розташовані у вигляді зірки, утворювали закритий майданчик. У самому його центрі височіла колосальна дерев’яна статуя з піднятою до неба рукою. У цьому жесті руки, простягненої до Бога, було щось від офіри й благання. На якусь коротку мить вірменин відчув спокусу ввійти до лікарні й пошукати виходу з протилежного боку, щоб проникнути в той заборонений видолинок. Але треба бути дуже обережним.
Він подивився на план. Концерт мав відбутися в головній залі консерваторії, що стояла за триста метрів праворуч, біля церкви з її дивною дзвіницею, яка складалася з чотирьох металевих граней, що сходилися вгорі. Каздан піднявся пішки по доріжці, посипаній гравієм. Людей ніде не було видно. Він не побачив жодного вартового, але відчував, що за ним стежать. Дійшов до консерваторії, що скидалася на клуню, до якої був приставлений портал із двостулковими дверима. Угорі вона була увінчана хрестом.
Усередині він побачив великий вестибюль зі світлим паркетом і білими стінами. На карнизах, що тяглися уздовж стін, стояли кольорові фотознімки, що зображували повсякденне життя громади.
— Ви спізнилися.
— Даруйте, — усміхнувся Каздан. — Я приїхав здалеку.
Чоловік, який постав перед ним, не відповів йому усмішкою. Років тридцять, широкі плечі, чорний піджак, біла сорочка. Здавалося, він готується читати Євангелію під час вечірньої меси.
— Програма, — сказав він, подаючи йому аркуш із надрукованим текстом.
Каздан розчинив двері й увійшов до концертної зали. Велике приміщення, відкрите аж до бантин, що кріпилися в самому центрі до одного поздовжнього сволока. Суто рефлекторним рухом Каздан підвів погляд і прикинув на око висоту зали: щонайменше десять метрів. Потім глянув униз. Зала була повна. У перших рядах сиділи члени «Колонії» — білі комірці та чорні костюми. Позаду — публіка: фермери з околиць, почесні гості, вівчарі, чоловіки та жінки у святковому вбранні, але розділені.
У глибині зали, на підвищенні, якийсь чоловік
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.