Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Сів у таксі і сказав водієві:

— Мені потрібна найближча аптека.

Шприци. Дев’яностоградусний спирт. Гігроскопічна вата. А головне, знайти місце для операції «катарсису». Не може й мови бути, щоб повернутися до себе, на вулицю Амело. Не може й мови бути, щоб винайняти номер у якомусь дешевому готелі. Можна зайти до якоїсь забігайлівки й замовити чай із лимоном. Чай задля ложечки, лимон — задля соку. Але думка про те, щоб уколотися в брудному нужнику, спричинила напад нудоти.

Водій зупинив машину під неоновим хрестом, що світився зеленим флюоресцентним світлом на тлі неба кольору темного граніту. Волокін вистрибнув на тротуар. Ця рухливість приємно його здивувала. Отже, він зможе продовжити розслідування, не думаючи про ще не загоєну рану.

Детектив перейшов через приміщення аптеки, де були виставлені лікувальні креми та чудодійні медичні інструменти в розібраному вигляді. Він проминув чергу й назвав потрібні йому товари тоном, який не допускав заперечення.

— Ви маєте рецепт? — ризикнула запитати аптекарка.

— Hi. Але я дуже поспішаю. Я героїнозалежний.

— Ви жартуєте?

Волокін дістав поліційне посвідчення.

— Звичайно, жартую. Мій колега — діабетик. Він чекає в машині. Ви можете поквапитися?

Жінка, почасти повіривши його поясненням, виконала прохання. Через три хвилини він уже знову був у машині, тримаючи здобич в обох руках.

— Бульвар Вольтера, — наказав він.

Тепер він знав, куди поїде. У нього не було іншого можливого притулку. Через кілька хвилин був уже на місці. Універсальним ключем відчинив вхідні двері будинку. До внутрішніх застосував відмичку. Зачинив ногою двері й відчув, як накотилася на нього хвиля затишку. Він був, у певному розумінні, вдома.

У Ліонеля Каздана.

У старого.

Скинув із себе сумку та куртку. Розмістився в кімнаті, після того як вимив руки й узяв у кухні ложку й лимон. Здригнувшись від думки про блюзнірство, яке збирався вчинити, знайшов краватку, щоб зробити з неї джгут. Потім сів на край ліжка й почав ритуал. Він почувався дивовижно спокійним. Це вперше готував собі укол для досягнення конкретно поставленої мети.

Сьогодні героїн відіграє роль «сироватки правди».

Поклав вату в ложку. Устромив голку у плетиво зволожених волоконець. Отрута наповнила шприц. The needle and the damage done.[85] Волокін не відчував жодних докорів сумління. Він сказав собі: «Це для доброї мети». А ще він сказав: «Це востаннє». Потім, усміхаючись, додав: «Ніколи не можна вірити наркоманові». Його усмішка стала схожою на широкий вищир. Він переступив через межу. Увійшов у те коло, де нічого не має значення, крім відчуття наближення великого блаженства.

Волокін устромив голку собі у вену. Натиснув на поршень. Відчув, як хвиля тепла накочується на нього. Він міг би написати книжку про швидкість кровообігу. Про чародійну силу мережива вен, які з великою швидкістю розносять вічну насолоду та вічну мудрість.

Протягом кількох хвилин він утішався хвилею блаженства. Усе кудись відступило. Світ. Його впливи. Його тягар. Щоб поступитися місцем надзвичайній легкості, солодкій і приємній. Час зник. Упиваючись утіхою, Волокін мав таке відчуття, ніби швидко ковзає на водних лижах по спіненій поверхні молочного моря. Повітряні бульбашки, що оточили його густою хмарою, приємно потріскували у вухах, справжній вибух щасливої розслабленості урвав йому подих. На нього напала гикавка. Щось подібне відбувається з чоловіком відразу після оргазму. Потім він повільно упав горілиць, спиною на ліжко, наповнений відчуттям блаженства й спокою. Він ніби перетворився на тіло, яке оберталося по своїй орбіті навколо власної насолоди, що утворювалася в його мозку, золотава, наче Будда, який сидить у глибині свого гроту.

Пригадати…

Зосередитися на минулому, щоб знайти там ядро істини…

Він заплющив очі й відчув, як щось обірвалося в ньому.

Щось затріщало, мовби зламалась якась кістка.

А потім, о, прокляття, двері відчинилися…

Сліпучий спалах яскравого світла, й він усе пригадав.

61

Перше, з чим він зіткнувся в «Колонії», були ворота з електронним замком, по обидва боки яких тяглася загорожа зі сталевого дроту, що наїжачився уламками гострих лез і по якому, вочевидь, пропускали електричний струм, а також сторожові вишки. Назустріч йому вийшло двоє молодиків. На вигляд наділені квітучим фізичним здоров’ям, з рожевими щоками й гарним волоссям, одягнені в куртки з грубої чорної матерії, що надавало їм схожості із залізничниками минулого сторіччя.

Вони наказали Казданові вийти з машини й ретельно її оглянули. Вірменин поклав пістолета, після того як виїхав із Флорака, на саме дно багажника, підсунувши його під запасне колесо. Охоронці кордону запитали, чи він не привіз із собою кінокамеру або фотоапарат, оскільки будь-яке фотографування заборонене на території маєтку. Вони переглянули його папери, потім дуже чемно запитали дозволу обшукати його. Усі ці застережні заходи були безглуздими. Він приїхав послухати концерт хорової музики у володіння громади, що на перший погляд не мала жодних підстав чогось боятися. Проте вірменин погодився на цю процедуру. Тепер не той момент, щоб привертати до себе увагу. Його статус парижанина й без того був тут чимось досить-таки незвичним.

Двоє охоронців подякували йому. Контраст одразу впадав у вічі: цілковита відсутність агресивності й чемна поступливість, з одного боку; обшукування тіла та пошук леза від бритви — із другого. Каздан знову сів у машину. Він проїхав ворота із дивним відчуттям. Цікавість, змішана з острахом…

Тепер він рухався по території «Колонії» й міг оцінити її величезні розміри. До самого обрію, куди сягав його погляд, тяглися оброблені поля, що утворювали геометричні фігури, такі правильні, ніби їх було накреслено на папері. О цій порі року більшість земель були чорними. Деякі — під пластиковим покриттям. На інших можна було бачити невеличкі ділянки скошеної трави