Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Треба добре понишпорити в собі самому.

Пригадати, що з ним було. Не для себе.

Для розслідування.

Волокін подумав про Бернара-Марі Жансона та його ідіотські вигадки про первісний крик. Ні, це йому не підходить. Він сам повинен виплюнути з себе той нарив. Те джерело гангрени, що причаїлося на дні його нутрощів. Це визволення дасть змогу йому ступити ще на крок далі в їхньому розслідуванні. Ясність його власного розуму проллє світло й на таємницю секти.

І зненацька, коли припалював цигарку з коноплею, він пережив відчуття прозріння.

Він наблизився впритул до свого спогаду.

Він був зовсім поруч, на відстані простягненої руки.

Треба лише докласти останнє зусилля…

Але його волі було замало.

Піти до Жансона? Викрикнути притлумлене бажання? Ні. Він не мав достатньої віри в маячню психіатра. Він знав лише один радикальний засіб, який допоможе звільнитися. Закурив цигарку, переконуючи себе, що ця думка — лише надумане й погане виправдання. Але було надто пізно. Ідея вже визріла. Вона розслабила лещата, що стиснули йому мозок.

Він знову подибав до шафи. Дістав свої речі й побачив, що там лежали штани для бігу підтюпцем замість його подертих штанів. Безперечно, це медсестра виявила уважність. Одягнувся. Застебнув ґудзики на сорочці. Накинув поверх куртку. Закинув на плече сумку. Вже наготувався вийти, коли відчув, що йому чогось бракує.

Порившись у кишенях куртки, а потім у сумці, він не знайшов свого автоматичного пістолета. Це, звісно, Каздан. Піт виступив у нього на лобі. Варто було б провести психоаналіз відчуття сили, яким наділяє людину носіння зброї. Усім працівникам поліції знайома ця впевненість у собі, відчуття своєї вищості над людським натовпом. Тому тепер Волокін почувався кастрованим. Невеличкою, але все-таки втіхою стало для нього те, що знайшов на дні кишені поліційне посвідчення.

Це було краще, ніж не мати нічого.

Волокін вислизнув у коридор, спершу акуратно загасивши косяк і засунувши його до кишені. З опущеною головою, кульгаючи, пройшов попід стінами й не зустрів жодної медсестри. За кілька секунд був уже зовні, на території лікарняного комплексу. Він навіть не знав, у якій лікарні лежить. Зорієнтувався нюхом і з’ясував, що нога не дуже болить.

Вийшов із обгородженої території. Опинився на бульварі Мажента. Лише тепер зрозумів, у якій лікарні перебував. Ларібуазьєр. Подумав, що це Каздан привіз його сюди, закривавленого, непритомного. Він має дякувати за це вірменинові.

Ця думка викликала в пам’яті інші картини. Мерехтлива паперть перед кварталом Кальдер. Плюмаж синюватого диму над фабричною трубою. Хлопчик у срібній масці. Gefangen. Відчув лезо ножа в тілі. Спогад перейшов у відчуття. Відчуття нудоти. Йому здавалося, він зараз виблює на тротуар. Побачив таксі й кинувся до нього.

— Вулиця Орсель.

Подивився на руки. Вони тремтіли короткими посмикуваннями. Він занурився в сидіння й заплющив очі. Для звичайних смертних світ героїну — це якийсь потойбічний світ, у якому блукають зомбі з темними синцями під очима, світ трагічних передозувань і боржників, яких знаходять мертвими в баках для сміття. Правда набагато банальніша. Світ наркотиків — це передусім дзвінки по телефону, чекання, ходіння вгору й униз по сходах. Потім нерідко марні розмови з дилерами, нескінченні усамітнення в туалетах, суспільний резонанс, знервована поведінка, спрямована на те, щоб змінити спосіб життя, наслідувати нормальних людей — тих, що не хворі.

Росіянин дістав мобільника. Набрав номер, який стер з адресної книжки, але який знав напам’ять.

— Марк? Це Воло.

— Облиш…

— Я зараз буду.

— У мене тепер зв’язки з поліцією. Ти більше не можеш…

— Я зараз буду. Ти розповіси мені про свої зв’язки.

— Пішов ти…

Співрозмовник проказав ці останні слова тоном глибокої втоми. Волокін, усміхаючись, вимкнув мобільник. Машина проїхала по вулиці Кліньянкур. Звернула ліворуч. Вулиця Орсель.

— Зупиніться тут і чекайте на мене.

Він пройшов поза припаркованими машинами. Проминув кілька будинків. Прослизнув у під’їзд.

П’ятий поверх, без ліфта.

Волокін забув про цю деталь. Його голгофа розпочалася.

На кожному майданчику він зупинявся, щоб відсапатися. Перестрів кількох привидів, що мали вигляд знервований або очамрілий, залежно від того, укололися вони чи не вкололися в дилера.

Останній поверх. Якийсь телепень вийшов із квартири. Волокін міг прослизнути у відчинені двері, але вирішив за ліпше подзвонити. Він не хотів заходити. Не хотів знову потрапити в липучу атмосферу залежності, яка завжди панує в помешканні дилера.

Побачивши його, перекупник видушив із себе посмішку, напіврозгнівану, напівзневажливу.

З такою посмішкою можна уявити собі людину, яку примусили їсти лайно.

— Це не почнеться знову, сподіваюся? Мені теж треба заробляти собі на життя.

— Це не почнеться, я зав’язав.

— Я бачу.

— Заткни пельку.

— Ти мене не зрозумів. Я тепер маю друзів у поліції, і вони…

Волокін схопив дилера за горло й притиснув його до одвірка:

— Заткнися, кажу тобі. Дай те, що мені треба, і я зникну.

— Ти мені остогид. Це рекет…

Волокін здавив йому горло сильніше:

— Давай.

Доторк долоні до згорнутого папірця.

Тремтіння, тепло героїну, таке близьке.

— Прощавай. Це останній.

— Побачимо.

Детектив швидко збіг сходами вниз, шкутильгаючи, але вже не відчуваючи