Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан похитав головою з виразом повної незацікавленості. Він запитав, щоб змінити тему розмови.

— Бруно Гартман тут, із вами?

Валь-Дувшані засміявся.

— Ви не такий поліціянт, як інші. Ви зберегли якусь частку щирості, несподівану для вас. — Він засміявся, повторивши сам для себе: — Запитувати в мене, чи Бруно Гартман тут…

— Не бачу нічого смішного у своєму запитанні.

— Схоже, ви не надто обізнані. Капітане? Майоре?

— Майор Ліонель Каздан.

— Майоре. Тож знайте, ніхто не може похвалитися, що він фізично бачив Бруно Гартмана протягом принаймні останніх десятьох років. Насправді, це не має ваги. Вагу має лише його дух. Його діяльність.

— Те саме казав Пол Пот у велику епоху панування червоних кхмерів. Вагу мала тільки Анґкар, руйнівна сила, яку він запустив у дію. Результат вам відомий.

Лікар подивився на свою склянку з пивом. Золоті відблиски мерехтіли в його синіх очах, які набули в контакті з цією сумішшю ніжно-зеленого кольору.

— Ви маєте пристойний рівень культури як на поліціянта. Схоже, Париж починає надсилати нам справді вартісні елементи…

— Де Гартман?

Каздан поставив це запитання досить брутальним тоном — так ніби Валь-Дувшані був уже затриманий. Груба помилка. Суха усмішка лікаря застигла. Вірменин був для нього лише чужинцем, якого погодилися тут терпіти.

— А ви повірите мені, коли я скажу, що не знаю? І що ніхто цього не знає?

— Ні.

— Проте вам доведеться задовольнитися цією відповіддю.

Каздан зітхнув на повні груди. Йому набридло грати в цю маленьку гру. Він перебував у раю покидьків, він це знав, і сьогоднішня провінційна вечірка, з її приглушеним гомоном, її пустопорожнім базіканням, не маскувала нічого.

Він підняв склянку.

— Ви самі сказали, докторе: я не зовсім звичайний поліціянт. Ви маєте слушність. Тому я не задовольнюся вашими вдаваними усмішками та вашими лицемірними відповідями. Подивіться на мене уважно. І думайте про мене. Часто. Бо я повернуся сюди з підкріпленням.

63

— Сучий, паскудний син!

Волокін заснув просто на паркеті, тримаючи сумку на животі. Блювотина забруднила його сорочку. А сон смердів наркотиком. У Каздана розвіялися останні сумніви, коли він побачив шприц і ложку, залишені на нічному столику. На його нічному столику. Йому захотілося розбудити хлопця копняками й заштовхати під холодний душ. Та натомість узяв його під пахви й затяг на своє ліжко. Роздягнув і обтер вологою серветкою. Потім накрив ковдрою. Його гнів уже вгамувався. Вийшов із нього краплями, як хворобливий піт. Він уже давно намагався нікого не осуджувати. Не вірив уже у зраду, бо не вірив у клятви вірності. У глибині душі він був нігілістом. Старість наближалася до нього, наче асимптота до кривої, на думку все частіше спадали слова Боссюе з Vanitas vanitatum, який цитував Еклезіаста: «Я навернувся до мудрості, і я побачив, що це теж гординя». Босюе додав, і ці слова переслідували Каздана протягом усього його життя: «Усі наші думки, що спрямовані не на Бога, надходять із царства смерті».

Проблема була тільки в тому, що він не бачив Бога там, куди вела лінія його долі.

Глянувши на хлопця, який спав, Каздан став міркувати тверезіше. Якщо той зірвався, то, можливо, в нього були на те поважні причини. А може, навіть це його провина, адже він покинув його напризволяще. Потім Каздан сказав собі, що, можливо, в них не так уже все й погано. Адже саме цей молодик, залежний від наркотиків, нестійкий, хворобливий, показував йому дорогу. Своєю пристрастю. Своїм гнівом. Своєю одержимою любов’ю до істини.

А їх чекає попереду битва.

Вони ще не завершили розслідування.

Каздан опустив погляд на сумку Волокіна. Напхом напхану нотатками, картками, фотографіями, вирізками з газет. Ні, їхня спільна робота не була марною. Адже йдеться про викрадених дітей. Ідеться про вбивства. Про калічення. Про страждання, що йдуть слідом за цією зловісною сектою.

Він зібрав одяг хлопця. Запхав його до пральної машини. Запрограмував її — прання, полоскання, сушіння — і твердо вирішив: росіянин більше не зірветься. Бо відтепер він буде поруч із ним. Вони вже не розлучатимуться.

Повернувшись до спальні, він поправив ковдру, якою був накритий молодик. Згадав про Давида. Про сина. Згадав його малим. Не дорослим, який грюкнув дверима, пообіцявши підкорити Вірменію. Сів біля ліжка, весь під владою спогадів. Лікар зі швидкої допомоги щойно пішов, поставивши діагноз простого грипу. Наріне побігла, щоб купити ліків. Він залишився наодинці з сином, що лежав на канапі, на тій самій, на якій лікар його вислухав. Давидові було шість років. Він заснув, згорнувшись калачиком, гарячий, як жарина.

Того дня Каздан пережив одкровення. Ні хвороба, ні жодна зловорожа сила більше не зможуть зашкодити його синові. Віднині він завжди буде поруч. Це маленьке дороге тіло розбудило в ньому почуття, близьке до того, яке, мабуть, переживає мати, коли носить дитину у своєму лоні. Нерозривний зв’язок. Цілковите розчинення одне в одному. Повне злиття плоті та крові. Це серце його дитини билося в його грудях. Її гарячка обпалювала йому тіло. Того дня Каздан пережив випробування своєї батьківської місії так само, як випробовується присяга. Кожна дія, кожне рішення, яке він віднині ухвалюватиме, будуть спрямовані на захист інтересів сина. Кожен подих, кожна думка будуть присвячені цьому маленькому чоловічкові. І ніби визначатимуться ним. Як і всі батьки, він відчув себе тоді сином власного сина.

Вірменин підвівся й одягнув куртку. Взяв ключі, вийшов із дому й поїхав на пошуки найближчої аптеки.