Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Бупренорфін мав той самий ефект, що й перший, але не давав відчуття ейфорії, на відміну від метадону. А Каздан вважав, що детективові не годиться напускати на себе дурман, хай там у який спосіб.

Повернувшись додому, він знайшов ключ від льоху й спустився в підземелля під будинком. Дістав із картонного ящика манатки Давида — пуловер, сорочку, джинси, що мали бути якраз на розмір Волокіна. Повернувся до себе. Давидова одіж тхнула пліснявою. Він знову ввімкнув пральну машину.

Потім налив у чайник води, щоб приготувати собі кави на повний термос. Він досі перебував у стані гіперактивності — синдром акули, яка мусить рухатися або вмерти. Водночас утома облягла з усіх боків. Кілька разів він мало не заснув за кермом, коли повертався з «Колонії». Якщо бодай на секунду опускав повіки, вони здавалися йому важкими, як камені.

Старий детектив зібрав докупи досьє свого розслідування. Начепив окуляри. Умостився на канапі, щоб почитати його. Він не сумнівався, що десь у цих нотатках захована деталь, якийсь факт, що дав би змогу атакувати фортецю під іншим кутом. Протягом кількох секунд розглядав склянку, яку заховав у пакет для опечатування доказів. Склянку Валь-Дувшані, на якій були відбитки його пальців. Її він нишком забрав під час парафіяльної вечірки, після того як лікар поставив її на стійку.

Каздан хотів з’ясувати особу того чоловіка. Інстинкт підказував, що він був не тим, за кого себе видавав. Хоч, власне, нічого про себе не сказав, окрім того, що його доля була складною. Якщо пощастить бодай трохи, то ці відбитки можуть бути знайдені в картотеці НБПБ — Національної бригади пошуку біженців…

Поринувши в читання, за годину закінчив його. І не знайшов нічого. Потім Каздан пішов з’ясувати, чи Волокін досі спить, поставив пральну машину на режим сушіння. Узяв у кабінеті портативний комп’ютер і знову вмостився на канапі у вітальні. Увімкнув Інтернет і зайшов на сайт «Колонії». Прочитав його головні сторінки, та, можливо, там варто покопирсатися ще.

Вірменин зосередився. Не став роздивлятися першу сторінку та сторінку загальної інформації. Клацнув на слові історія, щоб вийти на популярну версію месіанського призначення Ганса Вернера Гартмана. Нічого нового. Лише підтвердження того, що Гартман та його банда справді вважали себе «обраним народом». Німець був там представлений у ролі Мойсея, а решта світу — в ролі єгиптян.

Намагаючись не зважати на те, що пекло в очах, Каздан клацнув на словах школа співу. Там було кілька вкладок: прийом, презентація, історія, навчання, дискографія, концерти… Він зупинив вибір на останньому слові. Можливо, це саме той пролом, якого він шукає. Точка контакту із зовнішнім світом.

Хор «Колонії» щороку давав декілька десятків концертів у центрі та на півдні Франції, виступаючи в таких регіонах, як: Лозер, Еро, Люберон, Прованс. Кожен концерт відбувався в церкві — у парафіях малих міст. «Асунсьйон» повсюди мав високу репутацію.

Каздан переглянув кілька років у зворотному порядку. 2006. 2005. 2004. Він усе ще шукав той знак, оту деталь, яка б заповнила його прогалину. Усе, що він знайшов, — це назву, яка повторювалася кілька разів. Церква Святого Спасителя в районі міста Арль.

Не дуже добре усвідомлюючи, навіщо це робить, детектив набрав номер і зателефонував у парафію. Десята година вечора. Там напевне був кюре, якого можна розбудити. Після п’ятого дзвінка йому відповіли. Каздан відрекомендувався без жодної остороги. Він — детектив. Він детектив із Бригади кримінальних розслідувань. Йому потрібні відомості про хор «Колонії Асунсьйон». Грубуватий голос, що відповів йому на тому кінці лінії, не здався йому здивованим.

— Що саме ви хочете знати? — запитав панотець.

— Ви ніколи не помічали чогось дивного в тих людях?

— Послухайте-но. Мене вже кілька разів допитували щодо цієї групи. Можливо, «Асунсьйон» справді записана у ваших досьє як «секта». Проте я з усією відповідальністю можу сказати вам, що за п’ятнадцять років, протягом яких вони нас відвідують, не сталося нічого такого незвичайного, що заслуговувало б на найменший коментар. Ми щороку приймаємо декілька хорів, і цей нічим не відрізняється від інших.

— Діти не здалися вам дещо дивними?

— Ви маєте на увазі одяг?

— Не тільки.

— Це релігійна громада. Вони підкоряються суворим правилам. Їхній символ віри не вкладається в нашу католицьку релігію, але ми маємо шанувати його. Чому ми повинні ставитися з підозрою до тих співаків? Вони здаються сумирними, дисциплінованими, відповідальними. Багатьом молодим людям, що живуть у наших містах, було б корисно взяти з них приклад. Бог може мати багато облич. Лише віра…

Каздан урвав співрозмовника, щоб перейти до суто практичних питань:

— Як привозять дітей на концерт у вас? Автобусом?

— Так. Чимось подібним до шкільного автобуса.

— Вони від’їздять одразу після концерту чи залишаються ночувати у вас?

— Залишаються ночувати. Ми маємо дортуар, поряд із будинком пароха.

— Вранці ви годуєте їх сніданком?

— Звичайно. Я не розумію, навіщо ви ставите ці запитання.

Каздан також цього не розумів. Він просто намагався уявити собі побут тих хлопчиків.

— Вони не замовляють вам чогось спеціального?

— Діти з «Колонії» привозять їжу із собою. Щось приготоване з тих злаків, які вони вирощують на своїх полях, думаю.

— Вранці ви робите перекличку?

— Цим займаються ті, хто їх супроводжує.

— Вони дають вам список співаків?

— Дають.

— Справді?

— Це обов’язкова процедура. З міркувань безпеки.

— Ви зберігаєте ті списки у своїх архівах?

— Так. Здається, що так.