Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

не порадившись із царським посланцем. Не знали «жалобники» й того, що на четвертий день по оцих бесідах і траурних поминаннях буде під Биховим забитий у лісі наказний Чауського полку, славний Філон Гаркуша зі своїм козацьким супроводом. Пошестю-мором стали таємні отруєння, убивства престижних чільців в Україні — і на заході, і на сході!..

Сумували з приводу того, що сталося, в Слобожанщині та особливо на Січі. Запорожці самовизначення Виговського наказним без їхнього благословення і упоминати не хотіли. Вони і абсолютизм гетьмана Богдана ледве дотерпіли, від Виговського цього і допустити не могли. Обійдене у виборах гетьмана Запорожжя відкрито об'явило і Юрія, і Виговського, і обох опікунів отрока Євраха самочинцями. Підігрівали ті рішенці в Коші поновлений полковником у Полтаві Мартин Пушкар, новгород-сіверський наказний полковник, а насправді сотник Іван Богун-Борсук і ніжинський полковник, наказний гетьман північних полків Василь Золотаренко не без впливу царя і бояр.

Через незгоди серед генеральної старшини та супліки цареві наказний гетьман Виговський опинився на розпеченій історичній пательні, яка підігрівалася зусібіч на користь, в першу чергу, навколишніх «орлоносних»-державців, викликаючи розбрат у обезболеному краї. Не заздрили Виговському мудрі і спокійні до владарювання старшини, бо розумілися на його становищі, але, обійдені у виборах, що були досі традицією народу, мов ошельмовані, вони і не співчували йому. Сталося так, що державні інтереси України уступили місце особистим або груповим, чварним. Чимало старшин, заразившись маєтностями, нацьковані боярами, стали думати про свої власні, шкурні становиська і гаразди, пішли навіть на сіяння в краї безладу, пліток, намов, ворохобства.

Смерть Хмельницького, якої так довго чекали всі високі двори сусідів і деякі несусіди, нарешті привела їх до бажаного різночинного діяння, бо допустила не лише у військові та поспольні, а й у церковні справи пліткарство, гешефство, облудство, баришництво та фарисейство брудноустих, злоязиких і нечистих на руку ділків, обіцяючи можливі вигоди і реванші в перспективах загарбницьких зачинань. Мисляче українське поспольство виснажилося, децентралізувалося, розладналося і розполяризувалося. Одні бачили майбутнє народу в спілкуванні із одновірцями-московитами, інші — по ослабленні Польщі і її теперішнім людяним обітницям — у федерації з нею і Литвою, як з рівними частинами в Жечі Посполитій, треті — в сув'язі України з орденським ханством під Туреччиною, четверті — зі Швецією, Трансільванією, і лише п'яті, як Богун і Сірко, не хотіли і чути про якесь спілкування, а не те що підданство.

Самовпевненість, необдумані кроки і заходи, часто зухвала сліпота і дочасне захоплення маєтностями наказного гетьмана Івана Виговського, інших чільців, відсутність лицарства поряд з непогамовною жадобою до влади чи наявність байдужості до неї при надмірній волелюбності, поглиблювали розлад поспольетва і старшин, приводячи до загострення суперечностей, розпікання пристрастей козаків і сіром посполитих, породжували зневіру вже і серед духовенства.

Особливо це відчули безпосередньо на собі непримиренні в стосунках із Виговським та його діями Богун і Сірко, бо десь за тижнів три по приїзді із Чигирина їм обом як сніг на голову впав віц-наказ гетьмана підпорядкувати всі помежні козацькі потуги під загальне регіментарство полковника Юрія Немирича, який, передавши свій Чернігівський полк Василеві-Костянтинові Виговському, прибув до Вінниці негадано-неждано. За тим віцем Богун і Сірко всі вінницько-кальницькі шанці, застави, бекети, міста, замки, села, присілки, що розтягнися на сотні верств, мали підпорядкувати могилівському полковникові Уласові Немирі, ново-кальницькому полковникові Павлові Тетері та уманському полковникові Михаю Ханенкові. Тут же говорилося, що Юрій Немирич зі старим регіментством над рештою одноразово перебирає під своє відання і всі сотенні та полкові потуги Філона Гаркуші.

Вивільненим таким робом полковникам на кресах, «славним звитяжцям», як писалося у віцеві, Богунові і Сіркові «по акті здавчім» війська пропонувалося слідувати в Чигирин «для нових номінацій-призначень». Ніби нічого дивного не було в тому віцеві, бо подібні були вислані і іншим, проте Богун і Сірко сприйняли їх як прояви одного ланцюга підступності, в яку потрапило козацтво і духовенство в результаті Переяславських домов і наступної смерті гетьмана.

Отой віц наказного гетьмана Івана Виговського, як і таємні вбивства Демка Лисовця, а тепер Філона Гаркуші, були громом і блискавкою у передноворічному серпневому небі для щиро дбайливих і безкорисливих уболівальників-звитяжців країни, а найпаче для Богуна і Сірка як виразників незалежі Гетьманщини. Сполеченство збурилося не лише в Уманщині, Брацлавщині, Вінниччині, Поділлі, Поліссі, а й в інших місцях, а кілька сотень Сіркових і Богунових козаків-охочекомонців зворохобилися і зголосилися іти частиною в Запороги, а частиною поки що в Чигирин, не бажаючи лишати наодинці своїх чільців в путі, за «новими призначеннями-номінаціями».

До Переяслава, лишивши Умань, Могилів, Брацлав, Кальник, Вінницю та сотню інших міст і залог, Богун, Безпалий, Сірко з Турлюном і Гуком та іншими, з полком слобожан під чільством Василя Татищі правилися разом.

Родинно, щиро та щедро прийняв у себе гостей багатий родак Хмельницького — переяславський полковник Яким Сомко, як давній приятель всім трьом. В Сомка був і його родич, ніжинський полковник Василь Золотаренко, брат Івана та Ганни, вдови гетьманової.

Отут, на вузькій родинній раді, знову затіялася між присутніми бесіда: говорили і сперечалися, передбачали і відгадували теперішнє та майбутнє — боляче, палко, гаряче і душевно. Та сходилися водностай лише в осудженні Виговського і його прибічників-старшин.

Найбільше гнітило всіх те, що в Гетьманщині запанували підступність, обман, ошуканство. Генеральний старшинський регімент рівнявся всіма присутніми з вертепом, а всі оті нахлинні вбивства і зникнення, як і смерть самого Богдана та чутка про висилку викраденого стрільцями після суперечок із Бутурліним у Чигирині гетьманового зятя Івана Нечая з гетьманівною Онисею до Сибіру, насторожували, лякали, гнітили бесідників-дорадців. Додавала скорботи і поведінка воєвод Шереметька, Бутурліна і Трубецького: першого — в Києві, що гвалтував митрополита Діонісія Балабана, другого — в Чигирині, а третього — в Трахтемирові, по захопленні старокозацької обителі, яку навіть ляхи рідко чіпали.

Радилися, вирішували, сперечалися увесь день і ніч і таки зійшлися на одному: написали і цареві, і Виговському, і Шереметєву та Трубецькому погрозливі попередження про недоторканність, згідно з домовою в Переяславі, і митрополії, і святих обителей повсюдно в Україні, а також зажадали пояснень,