Читати книгу - "Риб’яча кров"

Я бачу по ній, що вона хоче вже закінчити, хоче мати це позаду, але водночас чим далі, тим важче підшуковує слова.

— …Я стояла на дорозі й бачила Хозе, який вилазив за мною із правих дверцят, ліві не можна було відчинити. Раптом ми опинилися ззовні всі втрьох, я була рада, що ми цілі, а потім ми пішли до тої автівки, вона лежала на даху, догори колесами, це було жахливе видовище. У цей момент проїхала інша автівка, теж у напрямку Глубокої, як і та, перша. Хлопці переговорили з водієм, потім авто поїхало й Гонза сказав, що той пан подзвонить у швидку. Потім ми дуже довго були там самі, принаймні мені так здавалося. У тій автівці було двоє чоловіків, але до них не можна було ніяк дістатися, Хозе ввесь час повторював, що той, хто поруч із водієм, мертвий. Гонза казав, що їх звідти не можна витягати, що треба почекати швидку, а потім Хозе почав істерику, кричав, що це жахлива річ, що я вагітна, і що ж буде далі. Зрештою він побіг у поле, тікав геть, як навіжений, а Гонза побіг за ним. Він його наздогнав, і якийсь час вони стояли там у полі, Гонза тримав його обома руками за плечі й щось говорив. Коли вони повернулися, то…

Анна не знає, що далі, я гладжу її плечі й кажу, що далі вона й не мусить розповідати.

— Ми тоді уночі на тій трасі пообіцяли одне одному, вигадали це хлопці, що це залишиться лише поміж нами трьома, назавжди. Мені це здавалося огидним, але зрештою я їм також пообіцяла, що нікому про це не скажу.

Анна плаче в мене на руках, я відчуваю, що це тихий плач полегшення, я гладжу її волосся.

— Це було найгірше літо мого життя, Гано. Я боялася зустріти Гонзу, тебе, твого тата чи маму, я не могла стерпіти Хозе… Я поїхала до тітки, у неї був знайомий лікар у лікарні. Спочатку взагалі не хотіли це робити, бо вже було досить пізно…

— Хозе тебе змусив зробити аборт?

— Він тиснув на те, що в селі про це ніхто не знає, лише лікарка. Не знав, що ти про це знаєш. Гонзові він пізніше сказав, що я втратила дитину в тій аварії…

Коли Анна заспокоюється, ми йдемо трохи пройтися вулицею. Біля сусіднього дому я раптово згадую й показую на п’ятий поверх. На вікнах опущено жалюзі, як і минулого разу.

— Я добре пам’ятаю? Це вікна пана Тушла, Анно?

— Так, це його квартира.

— Тато стверджує, що він уже помер.

— Він живий, за ним доглядає донька.

Я тішуся й уголос планую зустріч.

— Не роби цього, Гано, — крутить вона головою.

— Чому?

— Він уже зовсім не виходить. Нещодавно я зустріла його доньку, він навіть не впізнає людей.

— Я не можу уявити, що не зайду до нього. Я хочу знати, як йому жилося усі ці п’ятнадцять років…

— Як жилося? — усміхається Анна. — Ці жалюзі в нього опущені вдень і вночі.

— Чому?

— Спробуй уявити, що він бачить із вікна.

Коли я повернулася спиною до панельки, побачила вершечки башт атомної електростанції. Анна дивиться на мене.

— Із п’ятого поверху він бачить ці вежі як на долоні, розумієш? Він навіть не може визирнути з вікна.

— До дідька, я й не зрозуміла.

— Але хроніку він писав іще недавно, — продовжує Анна. — Знав, хто куди переїхав, коли зруйнували село, люди писали йому, хто помер, у кого народилася дитина тощо. Окрім того, усі на поминальні дні зустрічалися в костелі святого Прокопа.

Ми ходимо районом, але вниз до центру йти не хочеться, тож ми продовжуємо говорити на дивані. Я розповідаю про свої зустрічі з Хозе, зі старим Конопкою і про поїздку до Гонзи. Анна показує мені на ноутбуці світлину родинного свята, сімдесятиліття батька. Я кажу, що рада була б побачити її батьків, але що лишилося вже менше тижня, тож, імовірно, вже наступного разу. Мені спадає на думку, що в гаманці у мене є мій список. Я ще нікому його не показувала, але Анні можна. Він уже трохи прим’ятий і брудний. Анна сміється й подає мені ручку, щоб я викреслила її ім’я.

— Бачиш, хто в мене залишився насамкінець, так?

Анна проводить пальцем донизу й спиняється біля третього від кінця імені.