Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

81

Наступного ранку рознеслася новина, що Данило Островерхий у лікарні. Поступив у важкому стані, чим зайвий раз нагадав про себе. А цього йому хотілося найменше.

Першою до нього завітала Віра. Накинувши білий халат, стрімголов бігла до палати, аби переконатися, що чутки про нього – брехня. До цього вона була впевнена, що він доросла і відповідальна людина, яка не буде вживати наркотики, тим паче в таких кількостях, але його зовнішній вигляд говорив сам за себе. Блідий, без звичного блиску в очах, із загальмованою реакцією.

Данило хитав ногою, звішеною з ліжка, і не відривав очей від вікна. Насолоджувався самотністю, поки міг, і про компанію навіть не мріяв.

– Даню, що ти робиш? – Віра сіла поруч на стілець. – Це через те, що ми розлучилися?

Данило опустив очі. Її теорія настільки абсурдна, що довелося відповісти.

– Я схожий на людину, яка захоче здохнути через те, що посварилася з подружкою?

Така заява ніяк не в'язалася з його іміджем.

– Ні. Тоді в чому справа? Чому ти...

– А ви, Віро Андріївно, і справді погано мене знаєте.

Він, звісно, розумів, що з його репутацією подібне ні в кого не викличе сумнівів. Але не думав, що така близька людина, як Віра, сприйме цю маячню всерйоз. Хоча, з іншого боку, так навіть краще.

– Так посвяти мене! – вона взяла його за руку.

– Боже, Віро, я не вживаю! – сіпнувся він. – Навіщо самому отруювати собі життя, якщо в інших виходить краще?

– Гаразд, вибач, що сумнівалася, – вимовила з винуватим обличчям. – А це все, – вона обвела поглядом палату. – Справа рук...

– Так, – перебив Данило, прийнявши сидяче положення. – Усе ти правильно розумієш, але не треба.

– А якщо це повториться? У чому причина?! – Віра сильніше стиснула його долоню, сподіваючись почути відповідь. Хвилювалася, місця собі не знаходила, на відміну від Данила, якому більше не було страшно.

– Це не повториться, – запевнив він. – Не переймайся.

Віра важко зітхнула.

– Звісно, без проблем. Я ж така егоїстка, мені начхати на людські долі, почуття... – в її голосі звучала гіркота. – Тоді тобі життя не давала і зараз теж.

Данило бачив, що їй спокою не дає їхня остання розмова, але ж сама захотіла з усім покінчити. Якою б рішучою вона не була, статус розбещувача малоліток її не влаштовував. Начхати вона хотіла, що Данилові восени вже вісімнадцять виповнилося. Бачте, невпевнено почувалася поруч зі школярем. І хоч обом подобалися вільні стосунки, де, звісно, існували тільки вони вдвох, довго таке тривати не могло.

Віра заговорила про це після вибуху в бункері. Данило і сам розумів, що одного разу доведеться зав'язати, на щастя, Віра вирішила все сама. Тим паче без кохання і планів вони з легкістю можуть відпустити одне одного.

– Віро, усе добре, забули. Як друг ти мене влаштовуєш не менше.

Вона кивнула і дістала з сумки червоно-чорну фенечку.

– Здається, це твоє.

Данило різко підняв руку і помітив, що браслет, який був для нього всім, зник.

– Звідки?

– Ольга в підземеллі знайшла. Навіть питати не буду, якого біса ви знову там лазили.

– І правильно.

Він узяв браслет і притиснув до серця. Через власну незграбність міг так просто втратити його. Хоча останні слова Віри розставили все по місцях і дали зрозуміти, що винен не він.

З гучним стуком до палати увірвалися троє друзів, які теж вирішили відвідати Данила. В розстебнутих курточках, з рюкзаками на плечах, у руках шапки. Побачивши з ним Віру, хотіли вийти й перечекати в коридорі, але вона не дозволила.

– Одужуй, – побажала Данилові й встала зі стільця. – Бувайте.

Коли вчителька вийшла, Ліза кинулася до Данила.

– Що сталося? Ти серйозно щось приймав?! – її очі звузилися від недовіри.

Данило зітхнув. Він був готовий погодитися з чим завгодно, аби вони відстали, але Ліза сприйняла його мовчання по-своєму.

– Ще скажи, що ти здивована, – встряв Женя. – Ну, з ким не буває?

Данило притиснув браслет до зап'ястя і спробував зав'язати, але дурні промови однокласників збивали з пантелику.

– Так, але не в таких кількостях, – сказала вона братові та подивилася на Данила. – Не роби так більше. Ти хоч і мудак, але мені тебе шкода.

Данило нервово стягнув браслет і підняв очі.

– Таких, як я, не повинно бути шкода, особливо тобі, – вимовив він різкіше, ніж очікував.

– Гаразд-гаразд, – Ліза підняла руки в примирливому жесті. – Але не треба.

– Одного разу я скажу тобі те саме.

– За собою стеж.

– Це вже як піде, – Данило почав натягувати на себе ковдру, щоб скоріше зникнути й не брати участі в цій виставі. – Якщо такі, як ти, не будуть мене виводити, то цього не повториться, але, на жаль, одна твоя поява штовхає на думки про наркотики, тож вибач.