Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Ваша самовпевненість гідна подиву, але не кричіть так голосно. Вас може почути місіс Вілкс. І заспокойтеся, будь ласка.— Він ніби аж тішився її збудженістю.— А правда, я вам подобаюся, Скарлет?

Це вже було ближче до того, на що вона сподівалася.

— Ну, іноді,— відповіла вона обережно.— Коли ви не поводитесь, як поганець.

Він знову засміявся і притис її долоню до своєї твердої щоки.

— А мені здається, я саме тому й подобаюсь вам, що я поганець. Вам у вашому тепличному житті так мало траплялося щирих поганців, що саме ця моя риса й причаровує вас.

Вона не сподівалася такого повороту розмови, отож знову спробувала, хоч так само безуспішно, висмикнути Руку.

— І зовсім ні! Мені подобаються добропорядні чоловіки, на джентльменство яких завжди можна покластись.

— Ви хочете сказати: на податливість яких ви завжди можете розраховувати. Що, властиво, одне й те саме. Але не має значення.

Він знов поцілував її долоню, і знов за шкурою в неї пробіг приємний дрож.

— Я таки подобаюся вам. А чи змогли б ви, Скарлет, коли-небудь покохати мене?

«Ох! — з тріумфом подумала вона.— Нарешті я його поплутала!»

І відповіла йому з награною холодністю:

— Ясно, що ні. Принаймні... поки ви не виправите своїх манер.

— Але я зовсім не збираюся їх виправляти. Отже, ви так і не покохаєте мене? Я на щось інше і не сподівався. Річ у тому, що хоч ви мені дуже подобаєтесь, я вас не кохаю, тим-то для вас це була б справжня трагедія — вдруге пережити неподілене кохання. Чи ж не правда, моя люба? Ви дозволите називати себе «моя люба», місіс Гамільтон? Хоча я однаково називатиму вас «моя люба», і не має значення, до вподоби це вам чи ні,— я запитую просто для годиться.

— Ви не кохаєте мене?

— Авжеж ні. А ви гадали, що я кохаю?

— Ви надто зарозумілі!

— Виходить, ви гадали, що я закоханий! На жаль, доведеться розвіяти вашу оману. Я мав би закохатись у вас, бо ви чарівна й обдарована багатьма пустопорожніми талантами. Але чарівних дам з такими самими талантами, ні на що не придатними, на світі безліч. Ні, я не закоханий у вас. Однак подобаєтесь ви мені неймовірно — гнучкістю свого сумління, себелюбством, якого ви майже ніколи не приховуєте, практичною чіпкістю свого характеру, успадкованою, боюся, від якогось не дуже далекого ірландського предка-селюка.

Селюка! То він ще й ображає її! Вона обурено пробурмотіла щось собі під ніс.

— Не перебивайте,— попросив Рет, стискаючи їй руку.— Ви подобаєтесь мені, бо я теж десь такий самий, а споріднені душі вабить одну до одної. Я розумію, ви ще й досі плекаєте пам’ять про богоподібного й недалекого містера Вілкса, котрий уже, мабуть, з півроку, як у могилі. Але повинен знайтися у вашому серці й куточок для мене. Не шарпайтеся, Скарлет, я ж роблю вам пропозицію. Я жадаю вас від того першого дня, коли ви постали переді мною у холі Дванадцяти Дубів, зваблюючи сердегу Чарлі Гамільтона. Жодної жінки я так не жадав, як вас, і на жодну я так довго не чекав, як на вас.

Їй аж дух забило, коли вона почула останні його слова. Попри всі свої образи, він таки кохає її і тільки з почуття суперечності не хоче прямо цього сказати, боячись, щоб вона не почала з нього кпити. Ну та дарма, зараз вона йому покаже!

— То це ви просите моєї руки?

Він випустив її долоню й зареготав так голосно, що вона вся зіщулилася в кріслі.

— Ні, боронь Боже! Хіба я не казав вам, що я не з тих, які схильні до одруження?

— Але... але... що ж тоді...

Він підвівся і, приклавши руку до грудей, блазнювато вклонився.

— Люба моя,— тихо проказав він.— Я віддаю належне вашій тямущості, тим-то прошу — увільніть мене від клопоту спокушати вас і станьте моєю коханкою.

Коханкою!

Це слово огріло її мов обухом по голові: так смертельно образити! Але в першу мить вона навіть не відчула образи, таке гостре обурення викликала в ній думка, що він вважає її звичайною дурепою. Вона в його очах не що інше, як дурепа, коли він робить їй таку пропозицію замість запропонувати руку й серце. Лють, уражене честолюбство й розчарування до того приголомшили її, що, не встигши подумати про високі моральні засади, над якими він поглумився, вона вибовкнула перше, що спало на думку:

— Коханкою! А що я з цього мала б, окрім купи байстрюків?

Нараз вжахнувшись сказаного, вона так і лишилася сидіти з розтуленим ротом і тільки притискала хустинку до уст. А він, вдивляючись у темряві в її розгублене обличчя, зайшовся таким сміхом, що мало не до сліз.

— Ось за це я вас і люблю! Іншої такої відвертої жінки, як ви, я не бачив. Ви єдина така, що дивиться на практичний бік справи і не вдається до туманних розумувань про гріх та моральність. Будь-яка інша жінка спершу б зімліла, а тоді виставила мене за двері.

Скарлет скочила на ноги, спаленівши з сорому. І як вона могла таке бовкнути! Як могла вона, дочка Еллен, з таким вихованням, як у неї, сидіти тут і вислуховувати ці ниці слова, та ще й відповідати на них так безсоромно? Їй треба було б закричати з обурення. Треба було б знепритомніти. Треба було б холодно відвернутись і мовчки піти геть. Але що ж — тепер уже запізно!

— А я й виставлю вас за двері! — закричала вона, вже не думаючи про те, що її можуть почути Мелані або й Міди у себе вдома.— Геть звідси! Як ви посміли говорити мені такі речі! Що я такого собі дозволила, щоб ви... щоб ви могли припустити... Геть звідси, щоб я вас більше не бачила! Тепер це вже остаточно. Не смійте потикатись сюди й приносити свої жалюгідні пакетики шпильок та стрічок, я вас нізащо не прощу. Я... я все розповім татові, і він вас уб’є!

Він підняв з підлоги бриля й уклонився, і при світлі лампи вона побачила, як зблиснули в напівусміху його зуби під стяжкою вусів. Рета зовсім