BooksUkraine.com » Фентезі » Гра престолів 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра престолів"

277
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Гра престолів" автора Джордж Мартін. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 126 127 128 ... 253
Перейти на сторінку:
class="p1">Роб підійшов до неї. Вона була на голову вища за нього, та щойно він наблизився, впала навколішки.

— Збережіть мені життя, лорде Старк, і я до ваших послуг.

— Ти? І що мені робити з клятвопорушницею?

— Я не порушувала клятви. Це Стів і Воллен утекли зі Стіни, а не я. Чорні ворони не приймають жінок.

Теон Грейджой розвальцем наблизився.

— Віддай її вовкам,— запропонував він Робу. Жінка метнула очі до того, що лишилося від Гейлі, та, здригнувшись, швидко відвела погляд. Навіть гвардійцям було незатишно.

— Вона жінка,— мовив Роб.

— Дикунка,— сказав Бран.— І пропонувала не вбивати мене, щоб віддати Мансу Рейдеру.

— У тебе є ім’я? — запитав Роб у жінки.

— Оша, якщо ваша ласка, мілорде,— кисло пробурмотіла та.

— Добре буде її допитати,— звівся на ноги мейстер Лувін.

Бран побачив полегшення на братовому обличчі.

— Як скажете, мейстре. Вейнс, зв’яжіть їй руки. Вона піде у Вічнозим з нами... а чи житиме, чи помре, залежатиме від того, чи казатиме правду.

Тиріон

— Їсти? — запитав Морд, кинувши сердитий погляд. У товстій короткопалій руці він тримав тарілку квасолі в олії.

Тиріон Ланістер умирав з голоду, але хай ця звірюка не чекає, що він почне плазувати.

— Мені підійшла б ягняча вирізка,— сказав Тиріон з купи брудної соломи в кутку камери.— Тарілочка гороху з цибулею, трохи свіжого хліба з маслом, і ще карафа підігрітого вина, щоб запити. Або пива, якщо його дістати простіше. Я стараюся не надто прискіпуватися.

— Квасоля,— сказав Морд.— Ось.

Він простягнув тарілку.

Тиріон зітхнув. Тюремник — вісім пудів безпросвітної дурості — мав коричневі гнилі зуби й маленькі темні очиці. Ліва половина обличчя в нього блищала від шраму: йому сокирою відтяло вухо й частково щоку. Передбачуваний він був настільки ж, наскільки й потворний, але Тиріон і справді зголоднів. І тому потягнувся до тарілки.

Морд, вишкірившись, відсмикнув її.

— Ось,— сказав він, тримаючи тарілку так, щоб Тиріон не міг дотягнутися.

Карлик важко зіп’явся на ноги, відчуваючи, як болять усі суглоби.

— Нам що, кожного разу грати в цю дурнувату гру?

Він знову потягнувся до квасолі.

Морд, вищиривши гнилі зуби й шаркаючи ногами, відступив.

— Ось, карлик,— виставив він тарілку на віддаль випростаної руки, тримаючи її понад прірвою, де закінчувалася камера, а починалося небо.— Їсти? Ось. Іди бери.

Тиріон своїми коротенькими ручками не міг дотягнутися до тарілки, та й не збирався наближатися до краю. Мордові досить підштовхнути його великим білим черевом — і Тиріон перетвориться на нудотну червону пляму на камінні Неба, як уже за століття перетворилося чимало в’язнів Соколиного Гнізда.

— Я тут подумав, що я зовсім не голодний,— оголосив він, повертаючись у куток камери.

Буркнувши щось, Морд розчепірив товсті пальці. Вітер, підхопивши тарілку, перекинув її. Їжа полетіла вниз, і лише кілька квасолин бризнуло в камеру. Тюремник зареготав, і його черево затрусилося, як пудинг.

На Тиріона накотила лють.

— Ти, клятий виплодку рябого недолюдка! — виплюнув він.— Щоб ти здох від різачки!

На це Морд, виходячи з камери, добряче буцнув його під ребра чоботом зі сталевим носаком.

— Забираю свої слова назад,— хапнув Тиріон повітря, скрутившись на соломі.— Я сам тебе вб’ю, присягаюся!

Окуті залізом двері захряснулися. До Тиріона долинув брязкіт ключів.

Як на такого коротуна, він має до біса великий рот, подумав Тиріон, заповзаючи у куток камери, яку Арини для сміху прозвали підземеллям. Скулившись під тоненьким покривалом — оце й уся його постіль,— він утупився у яскраве блакитне небо й далекі гори, яким, здавалося, не було кінця-краю, мріючи про плащ із хутра тінь-кота, що його він виграв у кості в Марильйона, а співець поцупив з тіла ватажка горлорізів. Від шкури тхнуло кров’ю і цвіллю, зате вона була тепла й товста. Тільки побачивши її, Морд одразу її відібрав.

Різкі пориви вітру шарпали покривало, як кігті. Камера була жалюгідно маленька, навіть для карлика. Менш ніж за п’ять футів од Тиріона, де у нормальному підземеллі мала бути стіна, підлога кінчалася й починалося небо. Тиріон міг насолоджуватися свіжим повітрям і сонячним промінням, а вночі — місяцем і зорями, але він умить поміняв би це все на найвогкішу, найпохмурішу яму в надрах Кичери Кастерлі.

«Полетиш,— запевняв його Морд, заштовхуючи в камеру.— Двадцять днів, тридцять, може, п’ятдесят. А тоді полетиш».

В Аринів єдиних у всьому королівстві було підземелля, з якого в’язням дозволялося вільно тікати. Першого дня Тиріон кілька годин збирав усю мужність у кулак, а тоді влігся на живіт і підповз до краю, аби, вистромивши голову, зазирнути вниз. Там, за шістсот футів, виднілося Небо, а між ним і камерою не було нічого, тільки порожнє повітря. Витягнувши голову, наскільки можливо, Тиріон побачив інші камери — праворуч, ліворуч, угорі. Він був бджолою у кам’яному стільнику, але хтось відірвав йому крила.

У камері було холодно, вітер завивав день і ніч, а що найгірше, підлога виявилася похилою. Зовсім трошечки, але цього було досить. Тиріон боявся заплющувати очі, боявся, що уві сні він перекотиться — і від жаху прокинеться, зісковзуючи з краю. Нічого дивного, що в небесній в’язниці бранці божеволіли.

«Боги поможіть,— написав якийсь Тиріонів попередник на стіні чимось, підозріло схожим на кров,— блакить кличе». Спершу Тиріонові було цікаво, хто це і що з ним сталося, але згодом він вирішив, що йому цього ліпше не знати.

Якби тільки він стулив свій рот...

Усе почав клятий хлопчисько, що згори вниз дивився на Тиріона зі свого різьбленого трону з віродерева, над яким майоріли прапори дому Аринів — сокіл на тлі повні. На Тиріона Ланістера все життя дивилися згори вниз, але вперше — шестирічний хлопчина зі сльозливими очима, якому самому треба було під сідниці підкладати товсті подушки, щоб він сидів урівень з чоловіками.

— Він поганий? — запитав хлопчина, притискаючи до себе ляльку.

— Поганий,— озвалася леді Лайса з трохи нижчого трону поряд. Вона була вся в блакитному, напудрена й напахчена: у замку-бо товклося повно залицяльників.

— Який він маленький! — хихикнув лорд Соколиного Гнізда.

— Це Тиріон на прізвисько Куць, з дому Ланістерів, це він убив твого батька,— мовила вона, підвищуючи голос, щоб почули всі присутні, і той полетів високою залою Гнізда, відбиваючись від молочно-білих стін і струнких колон.— Він умертвив правицю короля!

— Що, і його

1 ... 126 127 128 ... 253
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра престолів"