Читати книгу - "Теорія літератури"

Образ поета, смисл та значення його творчості і тепер викликають суперечливі оцінки. Перед нами не мертва класика, знайома тільки професорам літератури, а живе, сучасне слово, яке захоплює, непокоїть, часом викликає незгоду, але не залишає байдужим. Полеміка навколо Шелі почалася ще за його життя і продовжується в сучасній науці.

Аморальний крамольник — таким визначенням хотіли перекреслити Шелі реакційні журнали. Благородним, витончено-пристрасним, далеким від реального життя митцем постає Шелі в численних, тепер забутих, романах, для яких став прототипом. «Прекрасний ангел, який марно тріпоче в порожнечі своїми сяйливими крилами», — так, наче підсумовуючи цей штучний образ, охарактеризував Шелі авторитетний критик XIX століття Метью Арнолд. Саме цього незрозумілого, спотвореного міщанською модою, обуржуазненого Шелі не любили Томас Карлайл та Джон Рескін, критикував Томас Стернз Еліот. Найскладніший поет XX століття не помітив, що сам, незалежно від своїх бажань чи смаків, продовжив традицію англійської поезії, на небувалу висоту підняту Шелі. Це традиція філософського, умоглядного, інтелектуального вірша, поезії думки. В той час, коли творилися ці скандальні й мелодраматичні, але однаково лицемірні міфи, демократична преса пропаґувала іншого Шелі — тираноборця й революційного філософа. Фридрих Енгельс у листах з Англії 40-х років розповідав про те, як вірші Шелі читалися на робітничих зборах. Соціалістична преса кінця століття, марксистська критика 20-х років нашого віку продовжили захист революційної спадщини поета. Її вивчення стало школою життя й творчості для Вільяма Батлера Єйтса та Бернарда Шоу.

Феєрична натура Шелі, чарівні мелодії його вірша, драматургічні парадокси й двозначності його думки переконливо доводять: перед нами типовий творець романтичних канонів художнього мислення, власне — сам романтизм у кришталево чистому, зразковому вигляді. Водночас романтична типовість Шелі — великою мірою ілюзія. Романтична естетика навіть у власних творах поета ще не вичерпала своїх можливостей, але головні напрямки його новаторського пошуку уже пов’язані з інтуїтивним бажанням поширити її межі. В пориві до універсального ідеалу, в неприйнятті індивідуалізму, у складному, суперечливому, не завжди послідовному шляху до правди (точності ідеї, поняття, характеру) — відкритість Шелі до майбутнього і співзвучність з літературою XX століття. Прозріння майбутнього невіддільне від ретроспективного погляду в минуле. В художніх полотнах Шелі чути відгомін різних епох. Дух Шекспіра панує в трагедії «Ченчі», стримана й філософічна чуттєвість Спенсера відбилася в «Епіпсихідіоні», велична тінь Мілтона височить над «Визволеним Прометеєм». Ренесансний титанізм і романтична меланхолія, просвітительська розсудливість і сучасний інтелектуалізм складають творчий портрет поета.

«Так що таке життя?..» — на цих словах уривається незакінчена поема «Тріумф життя», яку Шелі писав у свої останні дні. Пошук сенсу життя був головною метою його філософської поезії та поетичної філософії. В об’єктивності справжнього, невигаданого життя Шелі бачив здійснення ідеалів краси та істини, ніколи не відділяючи їх від ідеалів свободи та революції.

1987

Про дослідження Джорджа Грабовича

У своїй головній праці «Система трансцендентального ідеалізму» Ф. Шелінґ писав: «Будь-який твір мистецтва, немовби автору було властиве безкінечне число витлумачень задумів, дозволяє безкінечне число тлумачень, причому неможливо сказати, чи вкладена ця безкінечність самим художником, чи розкривається у творі як такому»[907]. Ці слова чудово ілюструють як творчість Шевченка, так і дослідження цієї творчості, здійснене американським філологом Джорджем Грабовичем. Звертаємося до видатного мислителя й ідеолога романтизму Шелінґа не в пошуку влучної цитати. А тому, що саме в романтичній філософії виробилася концепція міфу як естетичного феномена, і великою мірою Шелінґ був її творцем. Загалом міфологізм — суттєва риса романтичного типу творчості, це типологічна закономірність романтизму, яка може об’єднати таких різних поетів, як Новаліс або Шелі, Емерсон або Шевченко. Причому йдеться саме про творення нового, індивідуального міфу, а не про запозичення героїв чи образів з грецької чи якоїсь іншої міфології стародавнього світу.

У своїй книзі «Поет як міфотворець» (1982) Джордж Грабович не згадує Шелінґа, хоча деякі погляди німецького філософа звучать актуально і в сучасних дискусіях про міф. Книга американського вченого відкривається епіграфом з роботи Клода Леві-Строса. У вступі до третього, центрального розділу монографії (з ним можна познайомитися в журналі «Всесвіт», № 5, 1988) Грабович пише про те, що спирається у своїй студії на структурно-антропологічний підхід до аналізу міфів, запропонований головним чином у працях Клода Леві-Строса та Віктора Тернера. Уривки з книги Грабовича, друковані у «Всесвіті», показують загальнотеоретичні засади автора, його підходи до аналізу; уривок, пропонований тут, демонструє зразок конкретного аналізу. Він добре ілюструє дію структурального методу в літературознавстві. І вже це само по собі цікаво. Адже наш читач вкрай погано знає навіть роботи Леві-Строса, про якого не раз говорять, що «структуралізм — це Леві-Строс». Водночас провідні радянські вчені наголошують, що «дослідження Леві-Строса відкрили ряд можливостей, які ще не скоро будуть вичерпані»[908].

Звернемо увагу лише на один дискусійний аспект структуралізму, який має безпосереднє відношення до роботи Грабовича, а саме — на так званий антиісторизм методу. Справді, Леві-Строс не раз говорив про те, що історична наука звертає увагу на зовнішній бік подій, іншими словами, вона суб’єктивна. Структуралізм, напроти, об’єктивний. Водночас, щоб уникнути формалізму й надмірної універсалізації схем чи структур, Леві-Строс завжди звертається до етнографічного фону свого дослідження. Так і Грабович звертається до історичного, культурного, літературного контексту, не обмежуючись опануванням «об’єктивних» структур. У цьому зв’язку особливо точними здаються слова Е. М. Мелетинського про те, що «антиісторизм» структуралізму і «антиструктуралізм» історизму, безсумнівно, перебільшується обома сторонами[909]. Однак проблема існує, і саме вона, очевидно, стане головним моментом справжньої дискусії про книгу Грабовича (яка може бути плідною тільки в тому разі, якщо книга буде повністю видана українською мовою).

Отже, у вступі до третього розділу — «Міф: Структури і парадигматичні відносини» — Грабович називає загальні риси Шевченкового міфологічного мислення: синхронізм витворюваного поетом світу і універсальність місця дії. Далі в п’яти підрозділах аналізуються самі міфологічні структури. Грабович виділяє своєрідну ієрархію парадигм. На першому, найпростішому рівні перебуває людина, індивід. Суть цієї індивідуальної моделі вкладається у формулу «нещасливі коханці». Саме такими бачить Грабович усіх героїв та героїнь «оповідних» поетичних творів Шевченка. На другому, вищому рівні розглядається сім’я. Вчений переконливо показує, що сім’я у міфологічному коді Шевченка — це одиниця, яка не діє і в мініатюрі відображає ненормальність існуючого суспільства. Головні моделі таких ненормальних сімейних стосунків: 1) убивство батьками дітей; 2) убивство дітьми батьків; 3) інцест, а також 4) байстрюк як архетип протиприродних родинних відносин.

Серце міфологічного мислення поета втілюється в опозиції «ідеальна спільність