Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Мок цілу хвилину бризкав воду на обличчя Х’юма, перш ніж той зміг знову випрямитись і гребти, щоб підвести човен до причалу. Проте коли вони дістались до нього, на них чекали приємні новини.

Їхній час 6 хвилин 0.8 секунди був новим рекордом дистанції. І ще приємніше, то був олімпійський рекорд, який встановили у новому світі, що затьмарював досягнення Каліфорнії у 1928 році — 6 хвилин 3.2 секунди. Коли Ел Ульбріксон прибув на причал, він присів поруч із човном і, ховаючи усмішку, тихо сказав: «Молодці, хлопці».

Джо ніколи не чув, щоб його тренер говорив саме таким тоном. Схоже, у ньому був натяк на приховану повагу. Майже на шанобливість.

Із апетитом заправившись вечерею в поліцейській академії в Кьопеніку, хлопці тріумфували. Тепер англійці мали гребти й виграти у втішних перегонах наступного дня, якщо хотіли стати одним із 6 човнів-учасників фіналу перегонів за медалі. Американські хлопці матимуть вихідний. Однак Ел Ульбріксон аж ніяк не радів. Він був глибоко стурбованим. Після обіду він наказав Дону Х’юму повернутись до своєї постілі хворого. Хлопець виглядав так, ніби підвівся з могили. Що б то за хвороба не була, це було явно щось серйозніше, ніж застуда — можливо, бронхіальна інфекція або легка пневмонія. У будь-якому разі, Ульбріксон мав вирішити, хто веслуватиме на загребному веслі у змаганнях за золото через 48 годин.

По обіді наступного дня хлопці тинялися по місту: підсміювались один над одним, ходили по крамницях, фотографувались своїми новими фотоапаратами, купували сувеніри та досліджували куточки Кьопеніка, яких вони ще не бачили. Як і більшість американців у Берліні того літа, вони дійшли висновку, що нова Німеччина — дуже гарне місце. Вона була чистою, люди тут були доброзичливими майже до неможливості, усе працювало чітко й ефективно, і дівчата милували око. Кьопенік приваблював своєю химерною оригінальністю, а Грюнау — пишною зеленню і пасторальністю. Обидва містечка були майже такі ж приємні і спокійні, як де-небудь удома у Вашингтоні.

Але була Німеччина, якої хлопці не могли бачити, Німеччина, прихована від них зумисне на певний час. Справа була не лише в знятих табличках «Вхід євреям заборонений» чи «Євреї тут небажані», не в тому, що схопили і вивезли циган чи у вилученні порочної газети «Штюрмер» зі стійок у тютюнових магазинах Кьопеніка. Існували значніші, більш зловісні й ретельніше приховувані секрети скрізь навколо них.

Вони нічого не знали про потоки крові, що заливали води річки Шпрее і Лангер-Зее в червні 1933 року, коли штурмовики СА оточили сотні євреїв Кьопеніка, соціал-демократів і католиків та закатували 91 із них до смерті, б’ючи деяких людей доти, поки не розривалися їхні нирки та не тріскала шкіра, а потім заливали гарячою смолою рани перед тим, як скинути понівечені тіла у спокійні води річки та озера. Вони не могли бачити величезний концентраційний табір «Заксенхаузен» на північ від Берліна, що саме будувався того літа, де незабаром утримуватимуть понад 200 тисяч євреїв, гомосексуалістів, свідків Єгови, циган і з часом радянських військовополонених, польських мирних жителів і студентів чеських університетів, де десятки тисяч із них загинуть.

І ще значно більше лежало за горизонтом часу. Вони могли бачити розбудову заводського комплексу «АЕГ Кабельверк» із жовтого клінкеру відразу за містом, але не могли бачити тисячі рабів, що скоро будуть примушені працювати там, виготовляючи електричні кабелі, гаруючи по 12 годин на добу і живучи в убогих таборах неподалік, поки не помирали від тифу чи недоїдання. Коли хлопці проходили повз прекрасну синагогу на Фрайхайт 8, або вулиці «Свободи», вони не могли бачити збіговиська із факелами, що пограбувало й спалило її дотла в ніч на 9 листопада 1938 року — так званої Кришталевої ночі.

Заглядаючи в магазин одягу Ріхарда Хіршана, хлопці могли бачити самого Ріхарда і його дружину Хедвіг за роботою на швейних машинках у глибині приміщення, поки їхні дочки — 18-річна Єва і 9-річна Рут — чекали на клієнтів за прилавком. Хіршани були євреями і прихожанами синагоги на вулиці Фрайхай. Їх глибоко непокоїло те, що відбувається в Німеччині. Але Ріхард воював і був поранений у Першій світовій війні та не думав, що зрештою йому та його родині буде завдано якоїсь шкоди. «Я проливав кров за Німеччину. Німеччина не підведе мене», — любив він казати своїй дружині і дочкам. Тим не менше, Хедвіг нещодавно повернулася з поїздки в штат Вісконсін, і Хіршани почали задумуватись про спробу переїхати туди. У них в Кьопеніку, насправді, на тому тижні гостювали кілька американських друзів, які приїхали, щоб подивитись Олімпійські ігри.

Тож хлопці зараз могли зазирнути в магазин і побачити їх усіх, але вони не могли бачити ту ніч, коли есесівці прийдуть за Рут, найменшою з них. Рут вони стратять першою, тому що вона страждала на астму і була занадто слабкою, щоб працювати. Решту родини залишать у Кьопеніку працювати як рабів — Єва трудитиметься на військовому заводі «Сіменс», а батьки — у потогінній майстерні з пошиття німецької військової уніформи, поки нарешті не настане час прийти і за ними теж, у березні 1943 року. Тоді есесівці посадили Ріхарда і Хедвіг на потяг у Освенцім. Єва втече в Берлін, переховуватиметься там і дивом виживе в цій війні. Але вона буде лиш поодиноким, рідкісним винятком.

Як і Хіршани, багато жителів Кьопеніка, повз яких хлопці проходили на вулиці того дня, були приречені: люди, які зустрічались хлопцям у магазинах, старі жінки, що прогулювались навколо замку, матері, які штовхали перед собою візочки по мощених вулицях, діти, що з вереском сміялись на ігрових майданчиках, чоловіки похилого віку, які вигулювали собак, — люблячі і любимі, яким були призначені вагони