Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Шлях нагору виявився непростим, якщо врахувати, що лізти нам довелося пожежними сходами. І все б нічого, якби на нас, дівчатах, не було цих безглуздих суконь.

Хлопці зухвало заулюлюкали. Здається, я почервоніла.

«Щоб їх всіх!»

— Гей, збоченці! — суворо вимовила Бетті. — Ріка піде перша, а я простежу за кожним із вас, — вона пильно окинула грізним поглядом кожного. — Відвернулися! Ну ж бо! Ріко, давай нагору!

Я підійшла до дробини. Кейл прицмокнув та весело захихотів. Бетті люто глянула на брата.

— Кейле, не змушуй мене сердитися!

— Хочеш, щоб я пропустив таку виставу? — він зблиснув посмішкою з дрібкою хуліганства.

— Хочу, щоб ти був зараз... чемним!

Пат пирснув і відвернувся. Тіс, наслідуючи його приклад, теж відвернувся. Кейл наче хотів щось відповісти знов уїдливе, але зустрівся з гнівним поглядом сестри й, мабуть, зрозумівши, що вона не жартує, знехотя відвернувся. 

Ред підійшов до дробини та встав поряд зі мною.

— Я піду першим, чи мало там що, — дуже тихо мовив він — мені довелось напружитися, щоб його розчути. Потім я насупилась, його ідея мені не сподобалась.

«Він що — думає, що я не впораюсь? Чи вважає мене неспроможною? А може я дійсно неспроможна? Може я не впораюсь? Може я привела їх не туди..? Може це хибний шлях..?»

Тоді зеленоокий красень обережно поклав свою руку на мою та м’яко промовив оксамитовим голосом:

— Будь ласка, Ріко, довірся мені.

«Довіриться?»

Відчуття було дивне — ніби серце зробило сальто в грудях, а потім загупало з неймовірною швидкістю. По спині пробіг легкий холодок. Ноги стали ватяними, а руки крижаними. На скронях виступив піт. Почувала я себе дуже складно — розгубленість та страх разом з гнівом та соромом. До всього ж мене ще почало нудити... Намагаючись, зібратися та зосередитись на теплій руці Реда, я кивнула й відступила у бік.

— Але я піду за тобою, — прошепотіла нарешті ледь чутно.

— Добре. Не сперечаюсь, — Ред підморгнув та чарівно всміхнувся. Він став дертися сходами, а я глибоко зітхнувши, полізла слідом за ним. У скронях гучно гупало, але я намагалася зосередитися на тому, куди переставляю руку чи ногу, і на диво це допомогло заспокоїтися та подолати зараз не простий для мене шлях. 

Угорі виявився важкий металевий люк, прямокутної форми. І добре, що Ред підійнявся перший, сама б я не впоралася...

Отже, коли Ред опинився назовні — обережно озирнувся навкруги, а потім кивнув мені, мовляв, все спокійно, можеш підійматися. І я не змусила б себе чекати, та безперечно впоралась би сама, але Ред простягнув руку та допоміг мені вибратися... Я не встигла йому подякувати, як  слідом піднялась Ебба, за нею — Пат, Кейл, потім Тіс, а замикаючою була Бетті.

Я розрахувала все правильно — ми опинились у парі метрів від славнозвісної Кулі, про яку багато говорили в Колонії, але мало хто знав, де вона знаходиться. Бо зовні Куля виглядала, як ще одна сіра прямокутна висока будівля без вікон, захована серед інших подібних бетонних Адміністративних споруд. Звідки я про це знала? Я вмію слухати, а Дорослі часто багато базікають. А серед всього того їхнього словесного мотлоху часом можна почути корисні речі.

Я роздивилась навколо. На вулиці вже було досить темно та трохи прохолодно. Охоронці у цей час тут ходили рідко, а для Учнів це взагалі закрита територія. Тому я махнула друзям слідувати за мою. Ми обережно рушили до будівлі, оминаючи її з лівого боку та потрапляючи у вузький провулок між двома спорудами, бо саме там знаходилися двері, що вели всередину Кулі.

— У кого з вас ключ? — пошепки запитала я, зупиняючись біля не великих металевих дверей.

— У мене, — відгукнувся Кейл. Він простяг мені пластину, яку дістав з великої накладної кишені своїх штанів.

— Можна я відчиню? — Ред уважно дивився на мене.

Я трохи розгублено кивнула. Тоді блондин передав йому ключ, який Ред приклав до панелі праворуч від дверей. Десь щось заскрекотало. Я скривилася.

«Хоча б ніхто з Дорослих це не почув...»

І на загальний подив, величезна металева пластина, дуже тихо та плавно підійнялась вгору, відкриваючи нам прохід. Ми з друзями один за одним просочилися всередину. Несподівано ввімкнулося світло... Але не звичне нам усім блакитне, а біле... Тепле біле світло, яке змусило мене прижмуритися й завмерти. Мабуть, як і всіх інших. Очі трохи звикли до цього дивного освітлення, і я, прислухавшись, почала розглядати простір. Ми опинились в невеликому приміщенні дивної форми з сірими бетонними стінами, а попереду знаходилися білі двері з двома стулками.

— Ну ж бо, скоріше, зачиніть зовнішні двері! — вигукнула Ебба. 

Ред відразу приклав ключ до панелі. Двері плавно опустилися, і ми всі з полегшенням видихнули. 

«Сподіваюсь, ззовні світло ніхто не встиг побачити… Хоча…»

Я зиркнула на Еббу. Вона виглядала трохи знервованою.

«Напевно мала відчула щось…»

— Тепер все добре, — на її личку з'явилась мила усмішка.

Ми підійшли ближче до наступних дверей, поряд з якими праворуч була вмонтована спеціальна панель. Ред не вагаючись приклав ключ, і обидві стулки роз'їхались у різні боки. За ними виявилось якесь невелике прямокутне білосніжного кольору приміщення теж з білим теплим освітленням.

— Це ж ліфт, — здивовано видихнув Кейл.

Майже одночасно я й Тіс запитали:

— Це що?

Позаду пролунав голос Бетті:

— О, як добре! Не доведеться знов дертися сходами!

Ред зайшов всередину та загадково посміхнувся, обертаючись до нас:

— Заходьте, ми всі тут помістимося. — І, мабуть, побачивши наші з Тісом сумніви, додав: — Повірте, вам сподобається!

Я скосилася на Кейла, він весело підморгнув. Подивилась на Бетті — білявка кивнула головою та щиро всміхнулася. Тоді я невпевнено зайшла всередину цього дивного вузького приміщення під назвою «Ліфт». Потім всі мої друзі теж один за одним протиснулись усередину.