Читати книгу - "Морфій"

З правого боку вулиці Пешт, XIV район, про який я нічого не знаю, бо ніколи не був у Будапешті, чого б то я мав бути в Будапешті, у Відні так, звісно, у Відні в Берліні в Парижі Римі Лондоні, але Будапешт лежить осторонь, нічого йому не бракує, але таки ні. Не був, та й по всьому, чого маю виправдовуватися, хоча зараз справа від мене виростає XIV район Пешта і підміський маршрут H.É.V.[200], так написано на зупинках, то щось як наше EKD[201], Gödöllő H.É.V., а далі кам’яниці, дуже світло, усюди ліхтарі, світяться ті ліхтарі, а чому кам’яниці більші, ніж у Варшаві? Більші, бо більші, бо це столиця імперії, якої вже немає, але столиця досі імперська, а моя Варшава що, моя Варшава нічого, провінційне, жидівське, російське місто, яке раптом невідомо чому оголосили столицею, тому що воно велике. Може, й велике, але Будапешт більший, кам’яниці в ньому вищі на поверх або й на більше, вулиці ширші та кращі, то Пешт, Пешт, Буда з іншого боку, а тут Пешт.

А поза тим усе по-іншому, усе не так; бо зараз ніч, і то ніч посеред тижня, бо ж із вівторка на середу, а надворі світло.

Немає затемнення, немає ліхтарів, зламаних бомбами, зате є рівна бруківка, на ній автівки, їздять автівки і трамваї, не такі, як у нас, і автобуси не такі, як у нас. У них величезні баньки, вони глипають на мене тими баньками, а між баньками, там, де має бути ґратка радіатора, там на опуклій масці вигинається ґроно лискучих, хромованих прутів, вони розходяться як ліра чи тісно зав’язаний сніп. І переповнені трамваї, а в них люди. І таксі, а в таксі сміються дами, пересічні та професійні, котрі самі називають таксистам адреси, як я розумію — угорською. Виплентуються з винарень, задурманені, під світло ліхтарень, бо ще немає зими, ще трохи до зими й Адвенту, ще тільки жовтень, хороший місяць для вина, найкращий місяць, щоб пити вино, а я їду, поволі, визираю таблички з назвами вулиць, але чому, чому?

А в нас у Варшаві чорнота і морок, якщо так уночі йти, і якщо хтось так уночі йде, то це або німецький патруль, або жидівський злодій, ну хіба що це польський злодій або ще якийсь, і вже нічого немає, немає нічних трамваїв, немає винарень, із яких виплентувалися б задурманені люди, а навіть якщо десь якісь і відчинили, то люди з них крадькома вибігають, замість виплентуватися в дурмані, як виплентувалися ми з Яцком, з моїм любим Яцком виплентувалися, звідки лише у Варшаві ми не виплентувалися, але вже не виплентуємося, бо я спершу став одним вояком, а потім іншим, а Яцек лишився у Варшаві, у своєму сухому, оголеному з усіх нашарувань розпачі, і з того розпачу його Іґа не витягне, не зможе, не може, тому, напевне, знову лежить Яцек, лежить у ліжку, дивиться в чорну стелю, а вдень сидить, сидить знову Яцек і дивиться у світле вікно, дивиться на вулицю, а там не те, не те, що він хотів би побачити, і навіть коли він нарешті зламається, вмиється, поголиться, вдягнеться і піде до лікарні, то що, то нічого, то нікого, подивиться на всіх тих, котрим хотів би, котрим повинен допомогти і не допоможе, і що йому залишиться?

Потягую ще трохи коньячку. Kerepesi üt, тобто, думаю собі, вулиця на честь цього імені Керепеші, що б то не означало, справа угорська EKD і кам’яниці, зліва якісь поля, вигони, мабуть, потім знову колії, але вже перпендикулярно дорозі, виводить вона мене до Baross tér, до невеличкої площі, а на тій площі великий вокзал, Keleti p.u., більший, ніж варшавський, їду далі, як мені здається — вниз, униз, вулиця Ракоці, так я собі швиденько переклав Rákóczi út.

Місто, справжнє, живе місто, столиця імперії. Фіакри. Таксі. Світло. Неони. Вулиця Ракоці широка, гарна. Трамваї. Blaha Lujza tér[202], а на ній великий, статечний будинок із написом Nemzeti Színház, схожий на театр, він переважає варшавський тим, що не спалений. Рух явно лівосторонній, важко призвичаїтися, на шосе легше, у великому місті складно, тому їду обережно. Світла, ліхтарі, неони.

Життя моє, яке в мене забрали. Я дав його в себе забрати. Дозволив. Я любив те життя. Бажаю їм, щоб це місто також навхрест заклеїло свої шибки і згоріло, бо воно не моє, а моє місто спалене і зґвалтоване, бруківка в ньому позривана і не світяться ліхтарі.

На мості, що називається мостом Єлизавети, я хотів розбудити Дзідзю, щоб вона дивилася: осьде в Дунаї відображаються мережива ліхтарів, при березі пришвартовані барки і буксири, і жодної, жодної війни, ніби тут ніколи війни й не було, ніби вона ніколи й не мала сюди прийти. Але я її все одно не буджу, бо вона знає Будапешт, тисячу разів його бачила, то тільки я не знаю, не бачив.

За мостом дуже крутий поворот, не сподівався, аж запищали шини, але повертаю ліворуч і їду наддунайським бульваром, біля підніжжя узгір’я, яке я собі домислюю зі світел, що пропливають наді мною, їду, а на другому березі ріки також їдуть, снопи світел із фар, світяться вітрини кав’ярень і ресторанів. А з мого боку ріки лазні, турецькі, мабуть, судячи з куполів, турецькі лазні. Rudas fürdő[203].

Який же я був спраглий міста, живого міста, а не просто копошіння в тілі трупа, яким стала Варшава.

— Це тут, — каже Дзідзя.

Здригаюся, злякала мене, забув про неї. Зиркаю в дзеркальце.

— Що? — питаю.

— Тут. Готель «Ґеллерт». Паркуйся.

— Тут усюди так світло, правда? — питаю.

Дзідзя знизує плечима.

А готель іще яскравіше освітлений, яскравіше, ніж усе інше, п’ять поверхів, перший високий, декор на ньому чи то історичний, чи то просто різні рослинні візерунки, а над усім куполи, ніби чубчики паростків, що пробивають землю, тож на загал усе виглядає дуже фалічно.

Висідаю, хочу відчинити двері Дзідзі, але вже підбігає хлопець і відчиняє, подає Дзідзі її хутро, а я накидаю на плечі плащ, не перекидаючи пояс із куртки назовні.

Якусь хвилю дивлюся на багаж, але пригадую собі справжнє життя і знаю: вони займуться багажем.

Портьє в циліндрі відчиняє нам двері, всередині мармур і золото, як легко від цього відвикнути, аж доводиться нагадати собі: оце є твоє середовище, Константи, а не бруд, холодна вода і вікна, заклеєні навхрест.