Читати книгу - "Лабіринт духів"

товаристві лише радіо й напівсліпого псиська, яким не спокусилася б жодна порядна блоха. Варґас постукав по склу кісточками пальців. Бармен підвів очі від своєї одноманітної праці. Глянувши мигцем, він поволі похитав головою. Варґас дістав своє посвідчення й постукав знову, сильніше. Бармен зітхнув, вийшов із-за барної стійки й рушив до дверей. Псисько, пробудившись зі своєї дрімоти, подибуляв за ним.

– Поліція, – оголосив Варґас. – Мені потрібно скористатися вашим телефоном.

Бармен відчинив двері, пропустив його всередину й показав на апарат біля початку барної стійки.

– Приготувати вам щось, доки телефонуєте?

– Одне кортадо, якщо вам неважко.

Доки бармен порався коло кавника, Варґас узяв слухавку й набрав номер центрального комісаріату. Пес сів коло нього й дивився на поліціянта сонними очима, кволо виляючи хвостом.

– Пустуне, не заважай, – кинув бармен.

Доки Варґас чекав з’єднання, вони з Пустуном оглядали один одного, оцінюючи, хто з них старіший і спрацьованіший.

– Скільки років вашому псові? – запитав поліціянт.

Бармен стенув плечима.

– Коли цей бар дістався мені, Пустун уже був тут і вже хилився від найменшого вітерцю. А відтоді минуло десять років.

– І якої це він породи?

– А всякої.

Пустун перекинувся на бік і продемонстрував голе рожеве черево. У слухавці хтось кахикнув.

– З’єднайте мене з Лінаресом. Це Варґас із Головного управління.

За якусь мить на лінії почулося коротке клацання, і пролунав Лінаресів голос, у якому вчувалися нотки іронії.

– Я гадав, ти вже в Мадриді, Варґасе, збираєш медалі.

– Я затримався на кілька днів, щоб подивитися на парад велетнів і голованів [115].

– Краще не звикай до Барселони, у нас тут вакансій нема. Навіщо я тобі знадобився так пізно вночі? Тільки не кажи, що в тебе погані новини.

– Залежить, як подивитися. Я на Вальвідрері, у барі біля зупинки фунікулера.

– Там найкращі краєвиди всієї Барселони.

– Либонь, маєш рацію. Кілька годин тому я бачив труп в одному з будинків на Водній магістралі.

Варґас не без задоволення почув, як товариш пирхнув у слухавку.

– А щоб тебе чорти вхопили! – вилаявся Лінарес. – Обов’язково було це робити?

– Ти не хочеш мене запитати, хто покійник?

– Ти мені однаково цього не скажеш.

– Сказав би, якби знав, хто він.

– А може, краще розповіси, навіщо ти о такій пізній годині лазиш там? Практикуєшся в гірському туризмі?

– Треба було дещо уточнити. Ти ж знаєш, як воно є.

– Атож. Я так розумію, ти сподіваєшся, що я зараз витягну якогось слідчого суддю з ліжка, щоб скласти протокол на тіло?

– Якщо це не завдасть тобі надмірного клопоту.

Лінарес пирхнув знову. Варґас почув, як він крикнув до когось.

– Дай мені годину-півтори. І якщо тобі не важко, зроби мені таку ласку: більше не знаходь мертвяків.

– Як скажеш.

Варґас поклав слухавку й запалив цигарку. Філіжанка гарячого кортадо чекала на барній стійці. Бармен знічев’я зацікавлено поглядав на поліціянта.

– Ви нічого не чули, – попередив його Варґас.

– Не турбуйтеся, я глухіший за Пустуна.

– Можна зробити ще один дзвінок?

Бармен стенув плечима. Варґас набрав номер квартири на вулиці Авіньйон. Відповіді довелося чекати кілька хвилин. Урешті-решт слухавку підняли, і на тому кінці почувся шелест дихання.

– Алісіє, це я. Варґас.

– Варґас?

– Тільки не кажи, що ти мене вже забула.

Запала довга мовчанка. Голос Алісії звучав наче з акваріума.

– Я гадала, що це Леандро, – протягло відказала вона.

– У тебе якийсь дивний голос. Ти пила?

– Коли я п’ю, голос у мене нормальний, Варґасе.

– Що ти вживала?

– Склянку теплого молочка, потім проказала молитву й пішла до ліжечка.

– Де ти була? – запитав поліціянт.

– Вечеряла з Даніелем Семпере.

Варґас надовго замовк.

– Я знаю, що роблю, Варґасе.

– Ну, коли ти так вважаєш…

– Де ти?

– На Вальвідрері, чекаю на поліцію і суддю, щоб вони склали протокол на тіло.

– Що ти їм сказав?

– Що пішов до будинку Маташів, щоб дещо уточнити, і натрапив на несподівану знахідку.

– Вони тобі повірили?

– Ні, але в мене лишилися хороші друзі в Управлінні.

– А про тіло? Що ти їм збираєшся розказати?

– Що не знаю вбитого, тому що бачу його вперше у своєму житті. Що, власне кажучи, є цілковитою правдою.

– Твої друзі знають, що тебе звільнили від цієї справи?

– Цілком можливо, що вони дізналися про це раніше від мене. Тут ґав не ловлять.

– Щойно тіло ідентифікують, новина про нього дістанеться Мадрида. І Леандро про все дізнається.

– Отже, у нас кілька годин запасу, – вирішив Варґас. – Це якщо пощастить.

– Фермін тобі щось казав? – запитала Алісія.

– Самі лише добірні афоризми. А ще сказав, що вам двом треба поговорити.

– Я знаю. Він не казав про що?

– Ми з ним зблизилися, але не настільки. Мені видається, що Фермін вважає тебе кимось зі свого минулого.

– Що ти робитимеш далі?

– Щойно слідчий суддя складе протокол, я поїду з тілом до моргу на тій підставі, що це вбивство може бути пов’язаним із моїм розслідуванням. Судмедексперта я знаю ще з часів своєї служби в Леґанесі. Хороший хлопчина. Побачу, що мені вдасться дізнатися.

– Ти затримаєшся там щонайменше до сходу сонця.

– Щонайменше. Кимарну в трупарні. Я певен, що в них знайдеться вільний стіл для мене, – невесело пожартував Варґас. – Усі патологоанатоми – страшенні дотепники.

– Будь обережний. І подзвони мені, коли щось дізнаєшся.

– Не турбуйся. Спробуй поспати трохи й відпочити.

Варґас поклав слухавку й підійшов до барної стійки. Узявши своє, уже ледь тепле кортадо, він спорожнив чашку одним ковтком.

– Зробити вам ще одну?

– Я б не відмовився від кави з молоком.

– Може, рогалика, щоб закусити? За рахунок закладу. Завтра їх однаково доведеться викидати.

– Давайте.

Варґас відламав ріжок непривабливого на вигляд круасана й поглянув на нього проти світла, розмірковуючи над тим, чи це хороша ідея – споживати такий артефакт. Пустун, як і належить його породі, не такий вередливий до харчів, пильно поглядав на поліціянта, нетерпляче облизуючись. Варґас кинув йому шматок, і Пустун ухопив його на льоту. Пес жадібно зжер гостинця й, хекаючи, знову подивився на свого благодійника. В очах його читалася вічна вдячність.

– Тепер вам його не збутися, ось побачите, – попередив бармен.

Варґас знову перезирнувся зі своїм новим найкращим другом і простягнув йому решту круасана, яку Пустун глитнув за одним гамом. «У цьому собачому світі, – подумав поліціянт, – коли ти робишся старим і навіть здоровий глузд уже зраджує, шматок черствого хліба, кинутий із ласки або із жалю, здається тобі наїдком богів».

Обіцяні Лінаресом півтори години перетворилися в добрі дві. Побачивши нарешті, як світло фар поліцейської машини й автофургона з моргу розтинає мрячку на своєму шляху догори, Варґас