Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Шеала де Танкарвіль. — Ти надалі залишаєшся дитиною, яка від періоду шмаркатого плачу й тупання ніжками переходить до шмаркатого нахабства. Єдине, що пробуджує надію, це жвавість твого розуму. Ти будеш вчитися швидко і скоро — уже повір мені — сміятимешся, пригадуючи дурість, що тут проголошувала. Що ж до твого виїзду до Рівії, то прошу, нехай промовить Ложа. Я рішуче заперечую. З причин принципових. Аби довести тобі, що я, Шеала де Танкарвіль, ніколи не кидаю слів на вітер. І що я можу схиляти свою горду шию. Треба для твого власного добра навчитися дисципліни.

— Тож розв’яжімо цю проблему, — Філіппа Ейльгарт поклала долоні на стіл. — Прошу вас, пані, сказати своє рішення. Чи ми маємо дозволити, аби гордовита панянка Цірі поїхала до Рівії? На зустріч із якимось відьмаком, для якого скоро в її житті не буде місця? Чи маємо ми допустити, аби вкорінився в ній сентименталізм, якого скоро вона повинна буде позбутися максимально? Шеала проти. А інші пані?

— Я також проти, — заявила Сабріна Ґлевіссіг. — І також із причин принципових. Дівчина мені подобається, подобаються мені, що тут і казати, її зухвалість і тверде нахабство, я волію це, аніж теплу галушку. Я не мала б нічого проти її прохання, особливо маючи на увазі, що вона беззаперечно повернеться сюди: такі, як вона, слова не порушують. Але панянка наважилася нам погрожувати. Тож нехай знає, що ми насміхаємося з таких погроз!

— Я проти, — сказала Кейра Мец. — З причин практичних. Дівчина подобається й мені, а той Ґеральт ніс мене на Танедді на руках. Немає в мені ані крихти сентименталізму, але було мені тоді страшенно приємно. Був би то спосіб віддячити. Але ні! Бо ти, Сабріно, помиляєшся. Дівчина є відьмачкою й намагається нас по-відьмачому перехитрити. Коротко кажучи — завіятися.

— Чи хтось тут, — запитала Йеннефер, зловороже тягнучи слова, — насмілюється сумніватися в слові моєї доньки?

— Ти, Йеннефер, мовчи, — просичала Філіппа. — Не відзивайся, аби я не втратила терпець. У нас є три голоси «проти». Слухаємо інших.

— Я голосую за те, аби дозволити їй поїхати, — сказала Трісс Мерігольд. — Я знаю її та ручаюся за неї. Я хотіла б також, якщо шановне товариство на те погодиться, супроводжувати її в тій подорожі. Допомогти їй, якщо вона погодиться, у рішеннях та роздумах. І, якщо вона погодиться, і в розмові з Ґеральтом.

— Я також голосую «за», — усміхнулася Маргарита Ло-Антіль. — Вас здивує те, що я скажу, але роблю я це для Тіссаї де Фрьес. Тіссая, якби вона тут була, обурилася б на думку про те, що для утримання єдності Ложі треба використовувати примус та обмеження особистої свободи.

— Я голосую «за», — сказала Франческа Фіндабайр, поправляючи мережива на декольте, — бо причин тому багато, і говорити про них я не мушу й не стану.

— Я голосую «за», — настільки ж лаконічно сказала Іда Емен еп Сівней. — Бо так наказує мені моє серце.

— А я проти, — сухо заявила Ассіре вар Анагід. — Не керують мною жодні симпатії, антипатії чи питання принципові. Я боюся за життя Цірі. Під опікою Ложі вона в безпеці, а на шляхах, що ведуть до Рівії, залишиться легкою ціллю. А я боюся, що знайдуться й такі, які, відібравши в неї ім’я та самість, усе ще вважають, що того замало.

— Залишилося нам, — сказала досить ядуче Сабріна Ґлевіссіг, — дізнатися рішення пані Фрінгілли Віго. Хоча воно повинно бути очевидним. Дозволю собі нагадати всім пані про замок Рис-Рун.

— Я вдячна за нагадування, — Фрінгілла Віго гордовито підвела голову. — І я віддам свій голос за Цірі. Аби довести пошану й симпатію, які я маю до цієї дівчини. А передусім роблю я те для Ґеральта з Рівії, відьмака, без якого дівчини не було б сьогодні поміж нас. Який, аби врятувати Цірі, пішов на кінець світу, воюючи з усім, що ставало в нього на дорозі, навіть із самим собою. Було б підлістю відмовляти тепер йому в зустрічі з нею.

— Утім, замало було тут підлості, — цинічно промовила Сабріна, — і забагато наївної сентиментальності, яку ми маємо намір із цієї панни викоренити. Та що там, тут навіть про серце була мова. А результат такий, що шальки терезів стали в рівновазі. П’ять голосів «за», п’ять — «проти». Тож у нас тут мертва точка. Ми нічого не вирішили. Треба голосувати ще раз. Пропоную таємно.

— А навіщо?

Усі глянули на ту, яка відізвалася. На Йеннефер.

— Я все ще член тої Ложі, — сказала Йеннефер. — Ніхто мене цього членства не позбавляв. Не прийняли ви нікого на моє місце. Формально я маю право голосу. І, певно, зрозуміло, за що я голосуватиму. Тож голоси «за» переважають і справу вирішено.

— Твоє нахабство, — сказала Сабріна, сплівши оздоблені оніксовими обручками пальці, — перебуває десь на межі доброго смаку, Йеннефер.

— На твоєму місці я б мовчала в покорі, — серйозно додала Шеала. — Думаючи про голосування, предметом якого ти скоро станеш сама.

— Я підтримала Цірі, — сказала Франческа, — але тебе, Йеннефер, мушу закликати до порядку. Ти вийшла з Ложі, коли втекла з неї та відмовилася співпрацювати. Ти не маєш жодних прав. Натомість маєш зобов’язання, борги, які треба сплатити, і вирок, який треба вислухати. Якби не те, тебе й на поріг Монтекальво не пустили б.

Йеннефер притримала Цірі, яка рвалася, аби встати та почати кричати. Цірі без опору та в тиші всілася знову на стілець із ручками, вирізаними у вигляді сфінксів. Побачивши, як зі свого крісла встає, раптом нависнувши над столом, Пані Сова. Філіппа Ейльгарт.

— Йеннефер, — заявила вона звучно, — не має права голосу, це зрозуміло. Але я маю. Я вислухала голоси всіх присутніх, тож можу врешті, як думаю, сама проголосувати?

— Як це? — нахмурилася Сабріна. — Що ти цим хочеш сказати, Філіппо? Що ти ще не голосувала? Я була впевнена…

Філіппа Ейльгарт глянула через стіл. Зустріла очі Цірі й зазирнула в них.

* * *

Дно басейну з різнокольорової мозаїки, плитки переливаються й, здається, рухаються. Уся вода тремтить, миготить між світлом і тінню. Під великим, наче тарілки, листям латаття, серед зелених водоростей блискають карасики. У воді віддзеркалюються великі темні очі дівчинки, її довге волосся сягає поверхні, плаває по ній.

Дівчинка, забувши про весь світ, водить ручками поміж стеблинами латаття, перевісившись через край басейну. Хоче торкнутися котроїсь із золотих та червоних рибок. Рибки підпливають до ручок дівчинки, кружляють навколо них зацікавлено, але схопити себе не дають, невловимі, наче з’яви, наче сама вода. Пальці темноокої дівчинки стискаються на порожньому місці.