Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Комісія штату Огайо з професійної етики врешті-решт одностайно вирішила зняти з лікаря Кола всі звинувачення, проте цьому передувала багатомісячна заплутана й недешева юридична тяганина, під час якої не минулось без повісток до суду, письмових свідчень під присягою та зустрічних позовів. Поки тривала ця катавасія, лікареві Колу доводилось витрачати купу часу й зусиль на те, щоб захистити своє ім’я, свою лікарську репутацію та свою родину. Він прекрасно розумів, чого від нього домагаються, і міг би легко позбутись тиску й погроз, посадивши Біллі під замок. Проте психіатр не збирався піддаватись на популістські вимоги політиканів і писак, оскільки був твердо переконаний: щоб лікування дало результат, до Біллі необхідно ставитись так само, як і до решти пацієнтів.

(5)

3 липня, у п’ятницю, Біллі дозволили віднести деякі з його полотен до Афінського національного банку, який зголосився надати свій вестибюль для проведення виставки робіт юнака, що мала тривати весь серпень. Біллі радісно взявся до праці: натягував полотна на підрамники, писав нові картини, доводив їх до пуття, добираючи для них рами. У вільний час він готувався до весілля Кеті, яке мало відбутись 28 вересня. Біллі заплатив за оренду весільної зали з тих грошей, які заощадив, продаючи свій живопис, і сходив до кравця, щоб зняти мірки для смокінга. Він із нетерпінням чекав на це свято.

Звістка про виставку картин Міллігана привабила до Афін кореспондентів і телевізійників із Колумбуса. Порадившись зі своїм адвокатом, Біллі погодився дати інтерв’ю Джен Раян і Кевіну Берґеру, репортерам вечірніх новин.

Юнак розповів Джен Раян про свої картини та про те, як йому допомагає лікування в Афінському центрі психічного здоров’я. Коли вона запитала, скільки з виставлених робіт вийшло з-під пензля інших його особистостей, Біллі відповів:

— Це, так би мовити, наша спільна творчість. Усі ці особистості — частина мого єства, з чим мені довелось примиритись. Їхні здібності — це мої здібності. Але тепер тільки я сам контролюю свої дії і хочу, щоб так воно було й надалі.

Біллі пояснив, що частину прибутку від продажу полотен він витратить на своє лікування та оплату послуг адвоката, решта ж піде на фінансування Фонду боротьби проти жорстокого поводження з дітьми.

Хлопець сказав, що відчуває, як усі його особистості зливаються в єдине ціле, тож тепер ніщо не відволікатиме його від діяльності, спрямованої на захист дітей від домашнього насильства. Це та справа, якій він планує присвятити своє майбутнє.

— Я хотів би, щоб сім’ї, в яких виховуються прийомні діти, проходили ретельніші перевірки, — поділився Біллі. — Необхідно стежити за тим, щоб дітей там не кривдили ні фізично, ні психологічно. Дітям недостатньо просто мати дах над головою, їм важливо також відчувати любов і піклування.

Минулого грудня Джен Раян знімала півгодинну документальну стрічку про Біллі, тож їй одразу впало в око те, як він змінився. Найбільш разюча зміна відбулась у ставленні юнака до суспільства. Незважаючи на страхітливі знущання, яких він зазнав у дитинстві, нині Біллі знову з надією дивився в майбутнє.

— Моя віра в нашу судову систему зміцніла. І я вже не почуваюсь так, ніби весь світ бажає мені зла.

У шестигодинному випуску новин Кевін Берґер зазначив, що хоча програму лікування Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я вважали суперечливою й нещадно критикували, проте саме вона дозволила Біллі знову відчути себе частиною суспільства.

— Я тепер значно ліпшої думки про мешканців Афін, — сказав Біллі. — Коли вони краще мене пізнали, то перестали ставитись до мене вороже. Мене вже не бояться, як це було, коли я вперше сюди приїхав. Тоді людей проти мене налаштували… кхм… певні джерела.

Біллі розповів, що дуже ретельно добирав картини для виставки. Чимало полотен він вирішив не показувати, оскільки боявся, що люди кинуться аналізувати його психіку за зображеннями. Біллі зізнався, що його дуже хвилює те, як люди оцінять його живопис.

— Я сподіваюсь, що вони прийдуть подивитись на мої роботи не в гонитві за гострими відчуттями, а з любові до мистецтва, — мовив юнак.

Біллі також сказав репортерам, що хотів би піти до художньої школи, щоб удосконалити свою техніку, проте навряд його туди візьмуть, враховуючи його погану славу. Можливо, колись ситуація зміниться, а поки що йому доведеться набратись терпіння.

— Я тепер тверезо оцінюю реальність, — зауважив юнак, — і це найголовніше.

Вечірні випуски новин, де показували, як Біллі розвішує свої картини й балакає з телерепортерами, справили гарне враження на працівників шпиталю. Більшість із них відтанули й почали ставитись до юнака сердечніше. Дуже мало хто продовжував відверто його хулити. До Біллі дійшли чутки, що навіть ті з членів персоналу, котрі в минулому ставились до нього вороже, останнім часом у своїх звітах почали відзначати його успіхи. Біллі вразило те, що йому тепер частенько переповідали, хто і що казав про нього на зборах і які записи додавались до його історії хвороби.

Біллі усвідомив, який велетенський крок уперед він зробив відтоді, як його випустили з закритого відділення.

У суботу, 4 серпня, Біллі саме йшов із відділення РІТ, коли почув сигнал тривоги ліфта. Підйомник завис між третім і четвертим поверхами, а всередині застрягла розумово відстала дівчина. Біллі зауважив, що зовнішній розподільчий щиток тріщить, шипить і сипле іскрами, і збагнув, що сталось коротке замикання. Кільканадцять пацієнтів уже з’юрмилось на сходовому майданчику біля ліфтів, а дівчина, котра потрапила в пастку, почала верещати і битись об стіни. Біллі погукав на поміч, і один із майстрів допоміг йому силоміць розсунути двері, що вели до шахти ліфта.

Медсестри Кетрін Ґіллотт і Пат Перрі вийшли подивитись, через що здійнявся такий рейвах. У них на очах Біллі спустився в шахту й проліз до кабіни підйомника крізь люк у стелі. Зістрибнувши на підлогу, Біллі заспокоював дівчину. Вони чекали, поки з’явиться механік, за яким уже послали, а тим часом Біллі длубався в розподільчому щитку, що був у кабіні ліфта.

— Ти любиш поезію? — запитав Біллі в дівчини.

— Я люблю Біблію.

— То почитай мені що-небудь із псалмів, — попросив юнак.

І добрих півгодини він гомонів із дівчиною про Біблію.

Коли механік нарешті запустив ліфт і вони вийшли на третьому поверсі, дівчина підняла на Біллі очі й запитала:

— А можна мені тепер солодкої шипучки?

Наступної суботи Біллі прокинувся рано. Він дуже тішився з того, як проходила його художня виставка, хоч юнака