Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Це лише справа якихось чотирьох тижнів, Володарю. Я залишив вам ліків більше, ніж на три місяці. У разі потреби може прийти метр Жюремі, навіть якщо зараз він недужає.

— Кажуть, що на сході чума. Ісмаїлія була на карантині. Ви можете захворіти.

— Також і тут. Бог усюди розпоряджається нами, — сказав Жан-Батіст благоговійно.

— Це цілком вірно, — зітхнув Паша.

Потім, зваживши перевагу пропозиції аптекаря над рештою можливих рішень, причому самому Мехмет-бею жодного рішення на думку не спало, він дав згоду на його відлучку.

Усе владналося, або ось-ось мало владнатися. М’який смак тютюну, ніжність подушок, а можливо й певна благотворна дія ліків — усе з’єдналося, щоб дати втомі двох останніх надто напружених днів остаточно заповнити собою тіло старого турка.

Жан-Батіст розпрощався дуже рано. Перед тим, як піти спати, Паша віддав накази щодо Сенаару, і попросив, щоб почали складати загін для супроводження його лікаря до Джидди.

* * *

Шевальє де Водзорг гордовито їхав по Каїру на арабському коні в сірій попоні. Він зняв капелюха і задирав ніс аж до найбільших вікон будинків, звідки міські матусі виглядали подивитися на шляхетного франка з ескортом яничарів у тюрбанах, з шаблями на боках. У теплому повітрі відчувався подих весни, безліч птахів кружляли понад містом. Загін проїжджав крізь базари, у великій метушні кольорів: мідяний посуд, килими, тканини вилазили з крамниць, наводнювали вулицю, брали в полон юрбу розтелеп у чорних та блакитних сорочках, фесках чи накидках.

Увесь шлях до Суецу вони подолали, не проронивши жодного слова, бо найстаріші за званням яничари вважали людину, яку супроводжували, великим вельможею, і не наважувалися порушити тишу. Жану-Батісту теж не було що їм казати. Він був цілком захоплений думкою про те, що збирався зробити. Коли ж утомлювався від цих розмірковувань, то думав про Алікс, хвилюючись, як їй там удалося вийти з нелегкого випробування, пов’язаного зі втечею крізь пустелю. Жан-Батіст був певний у ній, Жюремі та Франсуазі. А ще більш він був певний у своїй щасливій вдачі.

Вони минули Гіркі Озера, побачили здалека Серапей. Нарешті, вечором другого дня, на краї вузької, як Італійське озеро, затоки, відкрився зорові Суец. Бухта була повна білих та сірих вітрил, надутих незмінним південно-західним вітром.

За вимогою яничарів капітан порту — веселий бородатий ліванець — надав у їхнє розпорядження велику двощоглову морську фелюгу, колишнє цивільне судно, пристосоване, після озброєння двома гарматами, для бойових потреб. Екіпаж складався з турецьких вояків, що не дуже тішило через давно та широко відомі складні стосунки цього народу з навігацією. На щастя, більшість з них, і в тому числі старшина, були греками турецького підданства з острова Кіо. Вони творили п’ять молитов і поминали Магомета, але продовжували розмовляти між собою мовою Аристофана.

Барка легко, з попутним вітром, вийшла в море та попливла уздовж Синаю, чиї гірські нагромадження вже виднілися за серпанком.

У місці злиття з Перською затокою на морі з’явилися брижі. Удень під сильним сонцем блищали мокрі дошки планширу та бронзові спини моряків. Ночі ще були холодні та вітряні. Зупинилися лише одного разу, і на світанку п’ятого дня прибули до Джидди.

Каїрський Паша заготовив супровідний документ для пред’явлення шерифу Мекки. Шевальє прийняли з усіма почестями. Поселили в готелі, який належав православному сирійцю на ім’я Маркос, і був розташований на межі пісків, під шатами кількох пальмових дерев, на віддалені від решти міста. Саме там дозволялося перебувати християнам.

За будівлею знаходився оточений муром садок з укритою плитками землею, де були висаджені в шаховому порядку помаранчі та олеандри. Жан-Батіст не помилився в своєму передчутті: щойно зайшов він у садок, як побачив там Мюрада, який сидів на подушці та палив кальян. З іншого боку мовчазним колом, з книжками в руках, засіли шестеро вчених.

Жан-Батіст дуже по-шляхетному здалека та гордовито привітав їх, сів спиною до Мюрада, і замовив солодку каву по-турецькому. Яничари, на його прохання, залишили його самого. Він відпустив їх, тому що вже прибув на місце призначення. Вони ж могли оселитися в місті. Джидда, місто прочан і пожвавлений порт, ховала під суворою зовнішньою оболонкою всі можливі насолоди. Жан-Батіст дав два цехіни першому яничару та по одному цехіну решті з них, що відповідало сумі в дві патаки, тобто в п’ятдесят шість харфів, або в сто дванадцять диванів, чи в дві тисячі двісті сорок кіберів, або ж у шість тисяч сімсот двадцять буржук — цих дрібних монет узбережжя Червоного моря, які роблять не з металу, а з уламків кольорового венеціанського скла. Словом, Жан-Батіст зробив їх багатіями. Вони чемно, але з поспіхом вирушили в місто — вимагати від життя повної сплати по векселю, який, при посередництві легковажного франка, видав їм Аллах.

Увечері пансіонери закладу мовчки вечеряли у великій їдальні з поштукатуреними мурами. Єдиною прикрасою там була вся заіржавлена старовинна кавалерійська шабля, яка висіла на двох цвяхах. Потім мешканці готелю почали розходитися зі свічками в руках, і на другому поверсі почувся скрип паркету. Жан-Батіст почекав, поки Мюрад залишиться сам, у відповідності до своєї доброї звички вставати з-поза столу останнім, доївши все, що залишилося. Він підійшов та сів навпроти вірменина.

— Добродію, — сказав Жан-Батіст арабською.

Мюрад примружив короткозорі очі та привітався, не в змозі приховати легкого занепокоєння.

— Посол Мюрад, якщо я не помиляюся? — сказав Жан-Батіст.

— Так! Звідки ви знаєте?

Вірменин схопив свічку та підніс її до обличчя свого співрозмовника.

— Але… Ви схожі на… Це ти, Жане-Батісте?

— Цить! Я шевальє де Водзорг.

— Ось воно як, — вимовив трохи розчарований Мюрад. — Я мало не подумав…

— Та ні, дурню, це дійсно я. Але не треба всім про це кричати. Особливо твоїм новим друзям…

— Вони мені не друзі. Ці пани — видатні вчені. Вони бажають вивчати Абіссінію. Оскільки я не мав від тебе жодних новин…

— Ти правильно зробив, що поїхав, Мюраде, — сказав Жан-Батіст, посміхаючись.

Він витяг баклажку з лудженої міді та налив білої рідини в порожню чашку Мюрада, а потім у свою, яку приніс зі свого столу.

— Горілка, — сказав вірменин. — У Родючій Аравії, на землі Пророка… Ти не боїшся!

Вони обережно цокнулися та випили до дна.

— Ні, — сказав Жан-Батіст, — я боюся. За тебе.

— Що ти хочеш сказати?

— Ти вирушаєш на Массауа?

— За два чи три дні, коли шериф Мекки завізує папери цих месьє.

— Як давно ти бачив Наїба?

— Дійсно, вже давно. Добрий старий!

— Його вже немає.

— Немає жахливого Мохамеда?

— Так, Мохамед помер, ти матимеш справу з його