Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Дівчина розмірковує, чи давати людям шматочки їхніх історій — це нечесно стосовно Долі, і вирішує, що Доля, напевно, так чи інакше не заперечує.

«За такий час лише дві книжки опинилися не на своїх місцях, а це не так уже й погано», — думає Рима, дивлячись на полиці. У цьому місці є тисячі історій. Перекладених і записаних усіма аколітами, які ходили цими залами до неї. Переплетених у томи з окремими оповіданнями або поєднаних у взаємопов’язані історії.

Історії цього місця зберігаються тут не знічев’я.

У голові якось лунко й порожньо. Рима чує бурмотіння минулих історій, нехай навіть низьке й ледь чутне, історії завжди заспокоюються, коли їх записують, байдуже — з минулого вони, теперішнього чи майбутнього.

Найбільше її дивує відсутність верескливих історій майбутнього. У вухах дзижчить те, що відбудеться за кілька хвилин (так нечутно порівняно з багатошаровими оповідками, які їй колись доводилося чути), а потім усе стихає. Це місце більше не має що розповісти їй. Стільки часу знадобилося, щоб навчитися їх розшифровувати й записувати, щоб вони бодай трохи нагадували те, що лунало в її вухах і голові, а тепер усе майже зникло. Дівчина сподівається, що той, хто записав ці останні миті, поставився до них відповідально. Сама вона їх не записувала, але дзижчання підказує, що історію вже перенесли на папір.

Рима неквапливо востаннє прогулюється Архівом, мовчки прощаючись і дозволяючи історіям галасувати навколо неї, а тоді підіймається нагору.

Двері до Архіву вона не зачиняє, щоб пустити всередину море.

Беззоряне море підіймається за дівчиною сходами, минає зали й садки, заявляє свої права на скульптури, спогади й усі книжки, яких ой як багато.

Електричне світло блимає і згасає, занурюючи все в темряву, але Римі досить світла свічок. Вона заздалегідь освітила свій шлях, знаючи, що лише вогонь допоможе їй знайти дорогу.

Коли Рима дістається Серця, її вітає запах паленого волосся. Вона без стуку заходить до кабінету Хранителя і ніяк не коментує його коротко обстрижене волосся та жмуток кісок у каміні, де жевріють і розпадаються на вуглини низки перлів.

Одна перлинка за кожен рік, який він провів тут.

Хранитель ніколи не казав їй цього, але й не повинен був казати. Рима знає історію. Бджоли нашепотіли на вухо.

Хранителева мантія охайно складена на стільці, а він сам убраний у твідовий костюм, який вийшов з моди ще тоді, коли він востаннє одягав його, а це було доволі давно. Чоловік сидить за столом, пишучи щось у світлі свічок. Це трохи допомагає вщухнути дівочому хвилюванню — он скільки часу вона згаяла, утім, Рима заздалегідь знала, що вони підуть найостаннішої миті.

— Усіх котів випустила? — цікавиться Хранитель, не відводячи погляду від записника.

Рима показує на рудого кота на його столі.

— Цей упертий, — визнає чоловік. — Доведеться взяти його із собою.

Він пише, а дівчина спостерігає. Рима може прочитати його квапливі рядки, якщо захоче, але й так знає, що там написано. Молитви та благання. Благословення і співчуття, побажання і попередження.

Він пише Мірабель, так було завжди, він робив це всі ті роки, які вона провела із Закарі в глибині, пише так, наче розмовляє з нею, наче вона може почути кожнісіньке слово, яке матеріалізується на папері, ніби шепіт над вушком.

Рима замислюється, чи знає Хранитель, що Мірабель чує його, завжди чула й чутиме попри відстань, час завдовжки в життя й тисячі перегорнутих сторінок.

«Та наша історія тут не закінчується, — пише він. — Вона тут лише змінюється».

Хранитель відкладає ручку та згортає щоденник. Переводить погляд на Риму.

— Тобі слід перевдягнутися, — каже він, дивлячись на її мантію і просочені медом черевики.

Рима розв’язує мантію і знімає. Під нею дівчина вбрана в той самий одяг, у якому була, коли вперше з’явилася тут (у стару шкільну форму — картату спідничку й застібнуту на всі ґудзики білу блузку). Їй здається, що одягнути щось інше, щоб піти звідси, було б неправильно, однак насправді спідничка вже замала, і схоже, наче дівчина вдягнула минуле життя. Просоченими медом черевиками доведеться вдовольнитися.

Хранитель, здається, не помічаючи несамовитих хвиль, підводиться й наливає з пляшки, що стоїть на столі, келих вина. Пропонує налити Римі, але вона відмовляється.

— Не хвилюйся, — каже він дівчині, спостерігаючи, як вона дивиться на море. — Усе ось тут, — нагадує він, притискаючи вказівний палець до її чола. — На забудь випустити.

Хранитель простягає їй чорнильну ручку. Рима всміхається, бере перо й ховає в кишеню спіднички.

— Готова? — перепитує чоловік, і вона киває.

Хранитель ще раз роззирається кабінетом, але не бере нічого, крім келиха з вином, коли вони виходять до сусідньої кімнати. Рудий кіт рушає назирці.

— Можеш, будь ласка, допомогти мені? — просить Хранитель, ставлячи келих з вином на полицю, і вони вдвох з Римою відсувають убік великий портрет Закарі й Доріана, відчиняючи за ним у кам’яній стіні двері.

— Куди підемо? — запитує чоловік.

Рима вагається, дивлячись на двері, а потім озирається через плече. Море вже дісталося кабінету, облизує стіл і свічки й кидає мітлу, що стояла в кутку.

— Ми вже проґавили час для обітниць, — додає Хранитель, і Рима знову обертається до нього.

— Мені б хотілося бути там, якщо можна, — каже вона, повільно й ретельно вимовляючи слова, що мають дивний смак на язику, яким дівчина не користувалася роками. — Ви не проти?

Хранитель обмірковує цю пропозицію. Витягає з кишені костюма годинник і дивиться на нього, повертаючи руку сяк і так, перш ніж кивнути.

— Гадаю, ми маємо час, — вирішує він.

Рима бере на руки рудого кота.

Хранитель кладе руку на двері, і двері слухаються його вказівок. Вони знають, куди їм слід відчинитися, хай навіть могли б відчинитися куди завгодно.

Медові хвилі заливають кімнату, коли чоловік відчиняє двері.

— Поквапся, — каже він, підганяючи Риму й кота до дверей і захмареного дня за ними.

Чоловік повертається й бере з полиці келих з вином.

— За пошуки! — каже він, простягаючи келих до моря, що наближається до нього.

Море не відповідає.

Хранитель впускає келих,