Читати книгу - "Людолови Том 1"

фортеці і передмур'я. І тільки тут, на Січі, люди вперше починали виховувати в собі справжню, свідому любов до своєї батьківщини, тому що тільки тут, в цьому орлячому кублі, батьківщина дійсно ставала для них рідною матір'ю, а не лютою мачухою, якою була майже скрізь, по фільварках та староствах, містах і містечках країни.

На Січі не було рівності, як це здавалося здалека. Не було і повної волі, про яку мріяли тодішні раби. І все ж таки була безодня між січовим життям і тим, що було на волостях і по містах. На Січі кожен відчував себе людиною. Новачкові спочатку здавалося, що тут можна діяти все, що спаде йому на думку: працювати, спати чи рибалчити, полювати чи вилежуватися на пекучому сонці, якщо є шеляги на обід… Але й новаки швидко починали розуміти, що треба братися до якогось діла, бо ніхто не годуватиме його на дурничку. І, відпочивши після довгої небезпечної подорожі, ішов сірома найматися на старшинську тафу рибалчити, або до січових майстерень ремісникувати, або десь на хутір чи то на зимівник до того ж старшини, бо всі землі і мисливські та рибальські угіддя були давно розподілені між старшиною та багатими статечними козаками, що сідали на землю, ставали гречкосіями в межах вольностей запорозьких.

І незабаром починали вони розуміти, що не варт бовкати все, що на думку спаде, бо старшинські підлабузники пильно прислухалися по шинках до козацьких розмов, і надто балакучому нетязі доводилося іноді зазнати чимало лиха за зайве слово.

Старшина навмисне розповсюджувала чутки про січову волю, про веселу гульню по шинках, про безтурботне й сите життя, щоб зманити на Січ найбільше народу, бо сірома потрібна й поповнювати військові втрати від походів, і ловити рибу, і пасти незчисленні старшинські та військові отари й табуни, і кувати, і шити сідла, чоботи та різний одяг, робити діжки й барила на рибу й мед, будувати хати, байдаки й човни та лагодити ті, що погнили або побиті бурею та гарматами.

На папері Січ підкорялася Польщі, була частиною Речі Посполитої, а насправді Запорожжя жило своєю державою. Керувала нею старшина і, замість писаних статутів, мали вони свій неписаний звичай із жорстокими карами в дусі свого часу. І хоч голота й тут часом голодувала, але дихала вона вільніше, після панського фільварку, після задушливих брудних майстерень, після суворих монастирських келій.

І виросла Січ, — стала грізною військовою силою.

За часів Сагайдачного мало не удесятерилося число козаків. Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець короля Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота — велика сила. І голота обирала його на свого ватажка, ідучи в небезпечний, але принадний і корисний похід на турецькі й татарські береги.

Проте голота часто обурювалася проти Сагайдачного й підозріло та вороже стежила за його дипломатичними кроками. Частенько говорили по шинках буйні голови, що наївся він козацького хліба, викохався на ньому й шиється в пани, а тому — час скинути його геть та обрати на його місце іншу людину, простішу, ближчу й зрозумілішу.

Але після останніх блискучих походів на Сіноп та Царгород Сагайдачний був у зеніті слави. Він знав і відчував свою міць, та зовні й ознаки не виявляв, тільки зважував кожну дрібницю, щоб при першій нагоді скористатися з неї.

Місяць тому дістав він грамоту з Москви, від яснобородого боярина, що їздив до Криму торік викупити невільників.

Не додержав слова лукавий боярин, не написав Сагайдачному про долю Коржеву. Опинившись у Москві, пірнув він з головою у двірські інтриги і забув про зустріч на невільницькому ринку. Добивався боярин воєводства. Але видирали бояри один в одного ласий шматок і діставали «кормленіє» не ті, що краще розумілися на справах, а ті, що нижче вклонялися, не шкодували грошей на хабарі, на частування й подарунки, хто краще прислуговував впливовим людям.

І тільки тоді, коли обминули його, покривдили й забули винагородити, — пригадав боярин, що є на світі Литва, є країна, куди тікають від московського деспота гоноровиті бояри, від катівні або «опали». Пригадав Курбського[235], Глинських[236]. І виплив із небуття флегматичний, простодушний козак з блискучими чорними очима, чорними, як дьоготь, вусами та оселедцем…

«Допоможи нам, боярине, — забринів його щирий голос. — Викупи з жінкою та з дочкою хазяйською. Ще й заробиш на цьому. Є в мене золото, є перли. А панна Повчанська — наречена гетьмана Сагайдачного. Він озолотить тебе, якщо ти нас урятуєш».

І помчав надійний боярський холоп крізь Путивль та Чернігів. Сів він у Києві на козацький байдак і поплив через пороги, здригаючись із жаху перед грізними стромовинами Дніпра-Славути.

Закрутисто й хитро писав боярин. Говорив, що в Москві і заморські купці, і торгові люди тільки й гомонять про подвиги Петра Конашевича. Що славиться він на всесвіт як перший оборонець віри від бусурманства. Що всі вважають його славетним витязем і звитяжцем, який охороняє мечем православні землі від невірних.

І перед тим, як висловити своє прохання — влаштувати його в Литві на вільних і родючих землях, — вплів у свою грамоту те, від чого здригнулосяз агартоване в походах козацьке серце.

«…А еще могу обрадовать тебя, Петр Кононович, зело для тебя радостной весточкой:

Летось біл я в татарской земле послом государевым и на рынке невольничьем, в граде Каффе, земляка твоего, козака Коржа, в добром здравии видел. А его татарва с женой и с дочкой хозяйской в неволю взяли и на продажу, аки тварь бессловесную, бесстыдно вывели.

И просил меня оный Корж-казак от неволи агарянской его вызволить. Хотел я его слезную просьбу уважить, да денег при себе не было, а в деньгах государевых — как тебе ведомо — мы не вольны и за них перед его царским пресветлым величеством ответ держать должны.

И дал я слово Коржу отписать тебе с надежной оказией, да оказии в зимнее время в запорожскую сторону не случилось.

А слышно было, что продал Коржа хозяин его, Caфарбакан, на галеры гребцом, а жену его и твою, пан гетьман, суженую у себя держал, подыскивая богатого покупателя. А что сталося с ними — можно и теперь доведаться: есть в Каффе цыганка Кайтмаза-знахарка. А живет та знахарка и чернокнижница у мечети Биюк-Джама, на самом углу, при дороге. Имеет она доступ во все терема татарские, и женский пол татарский видит без фаты. А если случится на рынке