Читати книгу - "Королеви не мають ніг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Алессандро Барберіні міцно стулив губи і не сказав більше ані слова, але було видно, що він замислив недобре.
Тоді капітан оголив меч і, блиснувши ним у промінні ранкового сонця, скомандував:
– А тепер, вояки, шикуйсь, en marche!
Військо кількістю в шістдесят один чоловік, здебільшого підлітків, рушило в дорогу.
Рухалися вони швидким темпом і через три з половиною години, після одинадцятої, зупинилися перед брамою Губбіо, яке притулилося біля підніжжя гори Монте-Кальво, на березі річки Каміньяна. Поки вони чекали дозволу ввійти до міста, який їм нарешті дали тільки завдяки папській буллі, Петр видав воякам гроші на харчі й фураж і спорожнив свій капшук аж до самого дна, залишивши тільки десять цехінів на закуп усього необхідного для виготовлення нової порції золота. А трохи згодом, саме тоді, коли на вежі губбійського собору почали видзвонювати полудень, Петр і капітан д’Обере старанно замкнулися в кузні, яку їм охоче за незначну плату в дві монети уступив її власник, муж богобоязний і чесний, виклали сировину, куплену дорогою, і взялися до роботи.
– Минулого разу я обіцяв, mon ami, що більше не асистуватиму при цьому вашому пекельному чаклунстві, – мовив капітан д’Обере, коли вони засунули тигельок у горно, – але я не можу покинути вас напризволяще, оскільки ви маєте лише одну руку disponible.[152] Та я збрехав би, якби стверджував, що не боюся зостатись цього разу без носа і обох вух.
– Якщо моя теорія хибна, – сказав Петр, – і станеться охолодження, навіть коли ми нагріємо олово аж до кипіння, то нам доведеться негайно вискакувати надвір, стрибати й танцювати. Та я певен, що в цьому не буде потреби.
В цьому й справді не було потреби, тільки з зовсім іншої причини, ніж припускав Петр.
Коли тигельок аж по самі вінця наповнився оловом і настала велика мить перетворення простого металу на золото, Петр простяг капітанові руку, і той обережно, за допомогою цизорика, відкрив вічко персня; і тут, зазирнувши в його порожнину, капітан ледь ворухнув вухами й бровами, вибалушив очі й завмер, наче громом ударений, наче з неба впавши, а коли глянув на Петра, то не побачив і на його обличчі бодай трохи розумнішого виразу; бо в порожнині персня лежав шматочок мотузочки, точніше волоконце з неї, старанно звите спіраллю, і більше нічого, анічогісінько; дрібочки Філософського каменя, червоні, з перламутровим полиском, які там лежали раніше, зникли без сліду.
– Hein?[153] – вигукнув капітан д’Обере, бо нічого слушнішого не спало йому на думку.
Петр не промовив ані слова, тільки застогнав, неначе в нього раптом заболіли зуби.
– Що це? – запитав капітан.
– Без сумніву, шматочок мотузочки, на якій когось було повішано, – сказав Петр. – Це іноді носять у перснях.
– Але де ж Філософський камінь?
– Зник, – прошепотів Петр, бо йому пересохло в горлі. – Акілле – охайний юнак, і коли він побачив, що перстень можна відкрити, як слід його вичистив, перше ніж уклав туди цю мотузочку.
– Це означає… – пробелькотав капітан.
– Так, – підтвердив Петр.
– І все ж я бачу в цьому певну вигоду, – мовив капітан д’Обере.
– Яку ж це, цікаво?
– Учора ми вважали цей перстень утраченим, – сказав капітан д’Обере. – Отож удруге бідкатись немає потреби – ми вже це пережили.
Вони піднесли перстень до світла і обдивилися з усіх боків, чи не застряла в петельці вічка бодай дрібочка Каменя, але марно. Акілле, перуджанський юнак, зробив свою справу бездоганно.
– Тепер найкраще було б foutre le camp, – мовив капітан.
– Пардон? – запитав Петр.
– Зникнути, – уточнив капітан. – Узяти ноги на плечі. Бо наші хлопці, коли вони не одержать своє, розірвуть нас на шматки. І я цьому нітрохи не здивуюсь.
– Мудра думка, і я вам раджу, капітане, її здійснити, – відповів Петр. – Але я, герцог Страмби, не можу собі такого дозволити. Якщо я втечу від вояків, яких найняв, усьому настане кінець, кінець без вороття.
– А ви гадаєте, це ще не кінець? – запитав капітан.
Петр не відповів.
За наказом, перуджанці вишикувалися рівно о другій годині на просторі перед старим будинком. Петр і капітан д’Обере чекали їх там верхи на своїх конях, бліді, як стіна, і похмурі. Як тільки Петр забачив молоденького Акілле, він кивнув йому, і юнак радісно підбіг, гадаючи, що його високість хоче виплатити пообіцяну винагороду.
– Акілле, – запитав Петр, – ти чистив мій перстень?
Акілле з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королеви не мають ніг», після закриття браузера.