Читати книгу - "Очікування шторму"

чекає. А коли прийшла Неллі до кравчині, побачила там Дорофєєву. Марфа Іллівна спочатку збентежилась. Але радісно вигукнула: «Здрастуйте, моя люба, заходьте». Словом, звичайна жіноча тріскотнява. Неллі принесла тканину на сукню. Стали розмовляти, туди-сюди… Альошка ж розбещений хлопець. Замість того, щоб тихо сидіти й ждати, поки звільниться мати, він став нишпорити по кімнатах. І раптом з'являється з бляшанкою тушонки в руках. Щапаєва, розумієте, зразу змінилася на обличчі.. Дорофєєва теж. Неллі — Альошку сварити. З'ясувалося, що бляшанку він дістав з тої сумки, яку принесла Дорофєєва.

— Що ти зробив? — запитав Каїров.

— Ще нічого. Ось приїхав сюди. Ясно, свинячої тушонки там уже нема. Її переховали. Та факт залишається фактом, що надходить вона через ваші канали. Найшвидше, з воєнфлотторгу. Неллі запам'ятала в обличчя того офіцера. На випадок чого вона може пізнати.

Чирков запитав:

— З Дорофєєвою був морський офіцер?

— Морський.

— Цілком можливо, що це був Роксан.

Інтендант. Каїров погодився з думкою Чиркова:

— Треба перевірити цю версію. Вона найімовірніша.

Старшина Туманов виявляє ініціативу

Погляд квартирантки чіпко, немов прожектор, обмацує сантиметр за сантиметром, але сіна на горищі багато, балок і перекладин також. А Ваня Манько — зовсім ще маленький хлопчик. Закляк він з переляку. Стоїть, не поворухнеться. Півтемрява заслонює його. Півтемрява — то добре!

«Щурів на горищі до дідька!» — може, вирішує, квартирантка. А може, згадує прислів'я: «Страх має великі очі». Й думає, що підозрілий шум їй привидівся.

Вона зачиняє за собою люк. І по драбині спускається в сіни.

А Іван ще довго стоїть нерухомий. І думки в його голові щонайтривожніші.

Хто ця жінка? В селищі її ніхто не знає. Чужа вона рибалкам. Чому на горище підіймалася, в бінокль на батарею дивилася?

Минає година, друга. Хлопчина розуміє, що квартирантка — Єфросинія Петрівна — вже давно пішла в школу.

Й старшокласники тепер під її пильним поглядом розв'язують приклади з алгебри. Та лячно розставатись Іванові з горищем. Куди піти? Кому розповісти про свої здогадки? Директорові школи? А раптом він у відповідь: «Ти мені, Манько, зубів не забалакуй. Відповідай, чому втік з уроків?»

Директор суворий. А голос у нього скрипучий, наче розсохла підлога.

Ні, до директора Іван не піде. До директора нехай дівчата звертаються.

Так і не прийнявши рішення, з ким поділитися таємницею, Іван попрощався з горищем і вийшов на вулицю. Сонце вже давно перейшло зеніт і тепер націлювалося на ріг, де скеля, темна — при такому освітленні наче вирубана з вугілля, — стикалася з лінією горизонту.

Було близько третьої години дня. Незабаром з моря прийдуть шаланди. Тоді можна буде про все розповісти матері. А мати Івана, яку в селищі всі звуть просто Марусею, жінка високого зросту, на руку важка. Вона (коли що!) цю нещасну квартирантку в баранячий ріг скрутить.

І раптом Іван чує — поруч на вулиці стукає мотоцикл. Мотоциклісти — рідкість у селищі. Чи можна упустити такий випадок? За мить Іван опинився за хвірткою. Він бачить мотоцикл, на ньому міліціонера. Мотоцикл розвертається біля крамниці й завмирає.

Старшина Туманов зліз з мотоцикла. Кілька разів присів, щоби розім'яти затерплі ноги.

Хлопчина років одинадцяти, обстрижений наголо, в старенькому піджачку, з-під якого гордо маячить матроський тільник, наблизився до Туманова й чемно сказав:

— Здрастуйте, дядечку міліціонер. Мене звати Іван. Прізвище моє — Манько. Вчуся в четвертому класі. А живу онде, в тому вицвілому будинку. Тато на фронті воює, а мати рибалить.

— Молодець, — сказав старшина Туманов, не розуміючи, для чого все-таки такий довгий вступ. І хотів було додати: «Славний хлопчик».

Але Іван перебив його:

— Дядечку міліціонер, я вам маю заяву зробити.

Від слова «заяву» повіяло чимсь рідним і зрозумілим. І старшина Туманов ласкаво кивнув Іванові: мовляв, давай!

Іван розповів, як утік з уроків, заліз на горище, побачив квартирантку, що розглядала в бінокль батарею на скелі.

— А бінокль великий був? — із сумнівом запитав старшина Туманов.

— Ні-і… Маленький.

— Театральний.

— Маленький… Заарештувати її треба, дядечку міліціонер.

Старшина Туманов вагався:

— Заарештувати. Кажеш, у бінокль на скелю дивилася… Підозріло, з одного боку. А з другого… Скажи мені, батарейці до вас у селище ходять?

— Обов'язково.

— Ось… Раптом учителька ваша з кимсь із артилеристів познайомилася. Покохала. В бінокль на нього дивиться. Для натхнення, значить. Уловлюєш?

— Ні, — чесно признався Іван.

— Бо малий, тому й не розумієш. Ну, припустімо, якби радіостанцію в неї побачив або динаміт — це докази. А бінокль — факт сам по собі непереконливий. Ти нікому про це ще не говорив?

— Нікому.

— І помовч. Для порядку ми документи в неї перевіримо, прописочну. Якщо порушення будуть, затримаємо, якщо в повному порядку, відпустимо. Зрозумів, малий?

— Зрозумів, товаришу міліціонер.

— А тепер хочеш, я тебе на мотоциклі до школи відвезу?

— Дуже хочу. Тільки відвезіть мене в інше місце.

— Жартівник! Учителька ж у школі.

— Ви одразу там документи перевірятимете? — здивувався Іван.

— Ну то й що? Перевірка документів у теперішній час — справа звичайна…

На кладовищі