Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Прошу, влаштовуйтеся зручно, — сказав Ґлокта. — Тільки, мабуть, так, щоб вас не було видно. Сьогодні можна очікувати гостей.

— Чудово. Ми обожнюємо товариство, хіба не так, хлопці?

Один із людей Коски мокро реготнув, показавши два ряди зубів кольору лайна. «Ці зуби так неймовірно прогнили, що я мало не радію власним».

— Ці гості прийдуть від Його Преосвященства архілектора. Чи не могли б ви, бува, підняти на них руку, поки я буду внизу?

Коска схвально оглянув напіврозвалену залу.

— Гарне місце для теплого привітання. Коли гості нас покинуть, я вас сповіщу. Сумніваюся, що вони залишаться надовго.

Арді вже знайшла собі місце біля стіни і стояла в каптурі, втупившись у підлогу. «Намагається злитися зі штукатуркою, і хто може ставити це їй на карб? Це аж ніяк не найприємніше товариство й не найбільш заспокійлива обстановка для молодої жінки. Але це, мабуть, краще, ніж розрізане горло». Ґлокта простягнув їй руку.

— Було б найкраще, якби ви пішли зі мною.

Дівчина завагалася. «Ніби не зовсім упевнена, що піти зі мною справді було б найкраще». Але, швидко поглянувши на найпотворніших представників однієї з найпотворніших професій світу, вона, вочевидь, упевнилася, що йти треба. Коска вручив їй свою лампу, на одну ніяково затягнуту мить затримавши пальці на її пальцях.

— Дякую, — сказала Арді й відсмикнула руку.

— Абсолютно немає за що.

Коли вони покинули Коску та його головорізів і подалися до нутрощів мертвої будівлі, довкола них з’явилися дивні тіні від підвішених аркушів паперу, зламаних планок, упалих грудок гіпсу. Вони минали місця, де колись були двері, — чорні квадрати, що зяяли, як могили.

— Здається, у вас премилі друзі, — пробурмотіла Арді.

— О, справді, найяскравіші зірки на світському небосхилі. Вочевидь, для деяких завдань потрібні відчайдушні люди.

— Тоді ви, певно, замислили якусь по-справжньому відчайдушну роботу.

— А хіба зі мною буває інакше?

Їхня лампа ледь освітлювала напівзогнилу вітальню, де панелі на стінах звисали з дешевої цегли, а більша частина підлоги перетворилася на суцільну гнилу баюру. У віддаленій стіні стояли відчиненими потайні двері, і Ґлокта почовгав до них попід стіною. Від натуги в нього запалали стегна.

— Що накоїла ваша людина?

— Северард? Підвів мене.

«І невдовзі ми дізнаємось, як сильно».

— Тоді сподіваюся, що не підведу вас ніколи.

— Я певен, що ви надто розумні для цього. Я маю піти першим — тоді, якщо я впаду, то принаймні впаду сам.

Ґлокта, кривлячись, почав спускатися зі сходів, тимчасом як Арді подалася за ним із ліхтарем.

— Фе. Що то за запах?

— Каналізація. Десь тут є вхід до неї.

Ґлокта зайшов за важкі двері й опинився в перелицьованому винному льоху. Там обабіч їхнього шляху виблискували яскраві сталеві решітки камер і повсюди тхнуло вологою й страхом.

— Очільнику! — долинув голос із пітьми. З’явилося зневірене лице брата Лонґфута, притиснуте до однієї з решіток.

— Брате Лонґфуте, перепрошую! Я був страшенно заклопотаний. Гурки обложили місто.

— Гурки? — писнув той, вирячивши очі. — Будь ласка, якщо випустите мене…

— Мовчати! — процідив Ґлокта голосом, який спонукав до негайної покори. — Почекайте тут.

Арді нервово позирнула туди, де була камера навігатора.

— Тут?

— Він безпечний. Гадаю, вам тут буде комфортніше, ніж було б… — Ґлокта кивнув на відчинені двері в кінці склепінчастого коридору, — отам.

Вона ковтнула.

— Добре.

— Очільнику, будь ласка! — З Лонґфутової камери вистромилась одна відчайдушна рука. — Будь ласка, коли ви мене випустите? Очільнику, благаю!

Ґлокта відгородився від його благань, із легким клацанням зачинивши двері. «У нас сьогодні є інші справи, і вони чекати не стануть».

Фрост уже прип’яв Северарда, досі непритомного, кайданками до стільця поряд зі столом і тепер запалював одну за одною лампи, користуючись підпаленим вощеним ґнотом. У склепінчастій залі поступово стало світло, і фреска на круглих стінах мало-помалу наповнилася барвами. На них згори вниз хмурився Канедіас із витягнутими руками, а за ним палав вогонь. «Ах, наш давній друг, майстер Творець, вічно несхвальний». Навпроти нього досі страхітливо стікав кров’ю по стіні його брат Джувенс. «І це, підозрюю, не єдина кров, що проллється тут сьогодні».

— У-у-у, — простогнав Северард. Його густе волосся загойдалося.

Ґлокта поволі опустився на свій стілець. Під ним зарипіла вичинена шкіра. Северард застогнав іще раз, його голова відхилилася назад, а повіки затріпотіли. До нього незграбно підійшов Фрост, простягнув руки й розстебнув застібки на його масці, а тоді стягнув її й пожбурив у куток кімнати. «Зі страхітливих практиків Інквізиції в… нікчеми». Северард заворушився й поморщив носа, сіпаючись, наче хлопчисько, що спить.

«Молодий. Слабкий. Безпорадний. Той, хто має серце, мало не пожалів би його. От тільки зараз не час для сентиментів і лагідних почуттів, для дружби і прощення. Надто вже довго за мене чіплявся привид щасливого й перспективного полковника Занда дан Ґлокти. Прощавай, давній друже. Ти не можеш допомогти нам сьогодні. Настав час безжальному очільникові Ґлокті зайнятися тим, що він робить найкраще. Зайнятися тим єдиним, що він робить чудово. Настав час жорстких голів, жорстких сердець і ще жорсткіших покарань».

«Час вирізати правду».

Фрост двома пальцями тицьнув Северарда в живіт, і його очі різко розплющилися. Він сіпнувся на стільці, і його кайданки загриміли. Северард побачив Ґлокту. Побачив Фроста. Вирячив очі, коли вони заметушилися кімнатою. А коли до нього дійшло, де він, його очі стали ще більшими. Він шумно вдихнув — швидко, жорстко, як це зазвичай буває від страшного жаху, так потужно, що масні пасма волосся довкола його обличчя розлетілися навсібіч. «І з чого ж нам почати?»

— Я знаю… — прохрипів він. — Знаю, що сказав отій жінці, хто ви… Знаю… та я не мав вибору.

«А, підлабузництво. Всі поводяться більш-менш однаково, коли їх приковують до стільця».

— Що я міг удіяти? Вона б мене, блядь, порішила! Я не мав вибору! Будь ласка…

— Я знаю, що ти їй сказав, і знаю, що ти не мав вибору.

— Тоді… тоді чому…

— Не треба зі мною так, Северарде. Ти знаєш, чому ти тут.

Фрост вийшов уперед, як завжди, байдужливий, і підняв кришку чудової Ґлоктиної скрині. Підставки всередині розкрились екзотичною квіткою, демонструючи відполіровані руків’я, блискучі голки, ясні леза його інструментів.

Ґлокта надув щоки.

— Сьогодні в мене був гарний день. Я прокинувся чистим і сам дістався ванни. Болю було не надто багато. — Він обхопив пальцями держак сікача. — Привід для святкування — гарний день. Мені їх дістається страшенно мало.

Ґлокта витягнув сікач із піхов, і його важкий клинок зблиснув у жорстокому світлі лампи. Северард не відривав від нього погляду, вирячивши очі від страху та захвату. На його блідому чолі виблискували намистинки поту.

— Ні, — прошепотів він.

«Так». Фрост відімкнув кайданок на лівому зап’ястку Северарда й підняв його руку обома м’ясистими руками. Взяв його за пальці й розчепірив їх один за одним так, щоб вони розпласталися на дереві перед ним, а другою рукою обвив Северардові плечі в міцних обіймах.

— Гадаю, преамбулу