Читати книгу - "Зраджений коханням, Шенна Кахрет "

—Ходити магазинами не хоче, дітей не хоче, просити, крім мене, допомогти з уроками, не хоче. Павуків боїться! Що за дружина мені попалася?

Я розреготалася, падаючи з ліжка. Голова озвалася болю, але я швидко піднялася на ноги і схопила подушку.

—Мій чоловік взагалі боягуз! - сказала я, відступаючи від ліжка. —Він боїться маленького павука і навіть не бачить його. Осліпнув чи що?

Харісон лукаво посміхнувся, вискалив зуби. Я кинула в нього подушку.

—Так він все-таки крихітний? - запитав хлопець, ловлячи предмет, який летів у нього.

—Ну, - простягла я, притулившись спиною до дверцят шафи, —з цим вийшла маленька помилка, але я дійсно його бачила.

Росс підняв брову.

—Я не брешу, - сказала я. —Інакше навіщо мені зупиняти тебе?

—Ти просто не хочеш цього, - спокійно відповів хлопець. Росс вмостив подушку на ліжко і поклав голову. —Скільки разів ти вже чинила опір? Мені що, прив'язувати тебе?

—Навіщо ж так кардинально? - пирхнула я, схрещуючи руки на грудях. Моє серце готове було вистрибнути з грудей будь-якої миті. —Це буде несправедливо, ти так не вважаєш?

—Тоді давай зараз.

—Я втомилася, - заперечила я.

—Я теж втомився, - машинально відповів хлопець. —Інакше чому всі мої рухи такі повільні?

—Може, ти просто не хочеш мене лякати.

Харісон хрипко засміявся, потираючи перенісся.

—Це було на початку. Зараз ми достатньо знайомі, щоби відкинути фальш.

—Россе, ми зустрічаємося трохи більше місяця, - намагалася урезонити я хлопця. —До чого поспіх? Та й навіщо? Боїшся, що я до іншого піду? Але це ж безглуздо.

—Безглуздо – твій опір.

—Я не хочу з тобою лаятися.

—Це дискусія, Мелл-Мелл. Не плутай.

Я закотила очі.

—Може, я й павука переплутала з тінню?

—Не починай.

Підійшовши до ліжка, я взяла другу подушку та ковдру, додаючи:

—Я спатиму у вітальні.

—Нікуди ти не підеш. - Харісон схопив мене за лікоть, зупиняючи. —Не починай тільки. І так день стомив.

—Я в цьому не винна.

—А хто мовчав весь день за столом? Тільки мені доводилося підтримувати розмови.

—Я намагалася виглядати гарною дівчиною. Вихованою, дурною та тихою. Такою, яких хоче безліч чоловіків.

—Тож, ти націлилася і на мого батька?

—Що? - завила я. —Ти у своєму розумі таке говорити?

Хлопець мовчки дивився мені у вічі. Потім відпустив свій погляд, винувато сказавши:

—Ти маєш рацію, вибач.

Я скинула його руку з ліктя і попрямувала до вітальні.

—Залишися все-таки тут, прошу. Я не чіпатиму тебе.

У мені все ще вирував гнів. Звинуватити мене в невірності...

Я опустила плечі та спробувала розслабити обличчя.

—Солодких снів, - м'яко кинула я через плече, покидаючи кімнату.

Я зачинила двері. Згорнувши ліворуч і опинившись у вітальні, я поклала подушку і лягла на диван, ховаючись ковдрою. Я хотіла швидше поринути в сон.

Одне моє око засльозилося.

Ця ніч могла бути останньою у моєму житті. Я не виконала забаганки хлопця. Скільки ще я могла би продовжувати так само? Що станеться, коли він втомиться від моєї непокори йому? Вб'є?

Я заплющила очі. Двері тихо відчинилися. Хлопець повільно підійшов до мене, вкрив і поцілувавши в чоло, шепочучи вибачення. Я прикинулася сплячою. Потім Росс попрямував до виходу з кімнати, вимкнувши світло.

Вітальня поринула у темряву.

***

Я прокинулася від шуму в коридорі. Декілька голосів щось обговорювали. Я відсмикнула фіранку. Надворі все ще стояла ніч.

Протираючи очі, я встала. Прямуючи до дверей, бажаючи дізнатися, хто потривожив мій сон, я зупинилася. До вуха долинули слова Харісона:

—Звичайно, ти можеш мені довіряти.

—Ти впевнений? - донісся чоловічий голос із динаміка.

—Я впораюсь. Я ще жодного разу нікого не підводив, тільки вони мене. А тепер сам глянь, хто в могилі.

Я прикрила рукою рота. Сон як рукою зняло.

—Що саме ти хочеш, щоб я зробив? - запитав хлопець.

—Тобі прийде список імен. Ти або змінюєш їхню думку, або усуваєш. Але я все-таки сподіваюся на перший варіант, інакше твоя...

—Я зрозумів, - перебив Харісон.

—Якщо знадобиться, я сам її вб'ю.

—Чудово.

Я запустила руки у волосся. Очі округлилися, а сльози ось-ось потечуть.

Росс уб'є мене. Чи не мене?.. Мінді? Глорію? Елсі? Можливо, він ще має знайомих?

Мені варто було попередити Лестерна. Або просто побачитись з ним. Акоста міг мене заспокоїти, розсудити і переконати.

Почавши оглядати кімнату, я натрапила на ще одні двері. Мені потрібно було потрапити до нашої спальні і забрати звідти телефон.

Відчинивши двері, я увійшла до ванної кімнати. Тут теж було двоє дверей. Відкривши ту, що була біля душової кабінки, я опинилась у спальні. Ліжко зім'яте, в кімнаті темно. Я ввімкнула світло. Росса не було.

Схопивши телефон, я вимкнула світло і забігла назад у ванну. Вмившись, я вирішила зайти в двері, які були навпроти дзеркала.

Я опинилась у коридорі. Тепер мої очі розбігалися по розсувним дверям, які вели в три різні кімнати.

—Мелл-Мелл? - пролунав збоку голос Росса. —Що таке?

Я глянула на хлопця. Він щось шепнув у трубку і прибрав телефон від вуха, запитливо дивлячись на мене.

—Я хочу пити. Не знаєш, де знаходиться кухня?

—Передні двері. Ти йди потім спати, я скоро теж ляжу.

Я кивнула головою і зайшла на кухню. Тут горіло яскравіше, ніж в інших кімнатах, змушуючи примружитися. Мої очі шукали вікно. Номер у нас був одноповерховим, тож втекти я звідси могла легко, але Росс...

Схопивши ніж середнього розміру, я покрутила його в руці. Це б чудово зійшло для захисту, поки я спатиму. А чи засну я сьогодні? Сумнівно.

Виглянувши, я не помітила Харісона. Його голос тихо долинув з вулиці. Він лаявся.