Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

На стіні ввімкнувся екран. Червоним шрифтом на чорному тлі з’явилося нагадування про те, що інспектор чекає, причому настрій у нього вельми поганий. На тест відведено лише пів години, і цей космопортський паразит уже запустив таймер.

– Повний лайс… – У пакетах виявилися саме такі речі, які зазвичай носила Матіса. Чеки запевняли: за них сплачено з її банківського рахунку. – Ось і я зустрілася з похмільною амнезією… Але чому я в піжамі?

Роздумувати було ніколи. Бортовий комп’ютер сипав тривожними повідомленнями, заважаючи спокійно вдягнутися. Що це за система? Напевно, теж стара як світ.

– Годі! – Матіса запхала паралізатор у кишеню джинсів, розгладила квітковий принт на футболці. – Я здам цей іспит із заплющеними очима!

Вона покинула каюту, твердо збираючись показати себе з найкращого боку і відновити свою репутацію. Розумниця-Мотя навіть у страшному сні не могла б зізнатися, що чогось не знає чи не пам’ятає. Вона – не алкоголічка, за свої дії відповідає завжди, хай і відбулися вони без її свідомої участі.

«Це буде корисний досвід», – ось би ще згадати перебіг недавніх подій!

До речі, де тут кают-компанія?

«Жах. У них сходи. А ліфт? І пасажирів не чути… У що я влізла?» – Матіса досягла кінця коридору і завагалася. Вона ніколи не літала на «маршрутках», але щось підказувало: треба йти вниз.

– Дівчино, майте совість! – пробасив хтось саме звідти – точно не чоловік, що заходив до каюти. – Виліт за три години, а ця портова міль тільки й шукає привід, щоб нас затримати!

«Вони не знають мого імені?» – майнула абсурдна думка.

– Гадаєте, образи допоможуть, Атріку? – звертання зірвалося з язика зовсім випадково, наче підсвідомість намагалася на щось натякнути.

– Мені не страшно, я вже все. Програма за минулий рік, жодного питання не змінили. Багато теорії, для допуску її вистачає, а симулятор ніякий, не гайте на нього час.

Матіса несподівано відчула, що потрапила у знайоме середовище. Коли йшлося про тести, задачі, питання і тому подібне, всезнайка-Мотя вискакувала на перший план, вимагаючи підкорити чергову вершину і отримати марний, але приємний для самолюбства приз, і чим більше труднощів стояло на шляху, тим солодшою була перемога.

Бортовий комп’ютер гаркнув, що інспектор піде за п’ятнадцять хвилин. Рівень складності підвищився, і Матіса аж розцвіла. Хтось сумнівався у її професійних навичках? Ну-ну! Вона запросто набере сто балів зі ста, вразить усіх на «Каселоні» і запам’ятається екіпажу як зразок зібраності та відповідальності. На кораблі забудуть про її алкогольну ганьбу. Точніше, нічого не зрозуміють! Все йде за планом, і крапка. Треба дотримуватися цієї версії подій, а потім узагальнити наявну інформацію і зробити висновки.

Матіса з усмішкою спустилася сходами, штовхнула найперші двері.

– Здрастуйте, – привіталась до похмурого чоловіка у м’ятій формі. – Почнемо іспит?

Він відповів недовірливим пирханням.

– Гаразд, дівчино, мінімум я вам зарахую, – кинув зверхньо. – Невдалий день?

– Запускайте програму!

Інспектор пересмикнув плечима і відвернувся.

– Тринадцять хвилин, – сказав глузливо. – Не страшно?

Страшно? Ха-ха! Матіса відчувала щось схоже на щастя, хоча ніколи в житті в цьому не зізналася б.

Час зупинився, реальність зникла. Існував лише корабельний екран, на якому миготіли елементарні питання. Блок перший – найлегший, другий трохи складніший, у третьому трапилось завдання з каверзою… І симулятор. Атрік мав рацію, з симулятором виникла проблема. У його налаштування закралася помилка – або чийсь злий умисел.

Жоден лікар не зумів би за півтори хвилини впоратися з відкритим переломом стегна, маючи лише огризок бинта і скальпель. Чи пропонувалося виявити кмітливість? Наприклад використати сторонні предмети? Але ж вони нестерильні! Хоча… Сенс у тому, щоб зупинити кровотечу і зафіксувати перелом, а не думати про майбутнє пацієнта.

Завдання відразу ж набуло десятків варіантів вирішення, і життя заграло новими фарбами.

Поруч щось діялося. Шурхіт, розмови, зміна освітлення… Інспектор начебто зник. Перевірка скінчилась? Матіса збиралася переконатись у цьому після того, як протестує останній варіант.

– Кхе-кхе.

Та в чому ж підступ?! Чому безглузда програма видає помилку?

– Кхе-кхе-кхе!

Ще раз. Має вийти!

– Дівчино, ми злітаємо. Пристебніться, будь ласка, до крісла.

Комп’ютер повідомив: сота спроба успішна, пораненого врятовано, але час давно сплив, тому симулятор не зараховується і екзаменований отримує лише дев’яносто дев’ять балів.

– Що?! Та це повний лайс!

– Дівчино!

Матіса закрила програму і обернулася. Поруч стояв бритоголовий здоровань у новій спецівці і дивився з підозрою.

Вона мимоволі скривилась. «Обличчя без інтелекту», – кажуть про таких типів. Квадратна щелепа зі шрамом, широкий, багаторазово ламаний ніс у ластовинні, товсті, несхвально стиснуті губи, вузькі очі кольору запиленої сталі, бичача шия, ще й татуювання на додачу… Типовий передвісник біди з поганого району.