Читати книгу - "Найцінніше в житті (історії про Сектор), Юрій Гадзінський"

          Діму очікувала довга й важка дорога назад. Змінювати маршрут він не збирався, за винятком місця для ночівлі. Від однієї думки про заправку, де вони ще недавно провели ніч, віяло жахом. Залишатися у місті ще хоча б на хвилину довше мародер не планував теж. Він набив свій величезний рюкзак, і тепер сидів на одній із лавочок недалеко від завмерлого навіки Олександра. Чомусь він був впевнений, що його не спіткне доля товстуна. Наче така соб мовчазна домовленість існувала між ним та Сектором. Мовляв, я далеко не лізу, ні в що не вникаю, та йду собі геть. А ти мене не вбиваєш.
          Діма встиг вже декілька разів розсортувати все барахло, котре збирався винести та продати. Це було великою удачею, що йому не довелося заходити вглиб міста. Всесвіт ніби зробив для Діми подарунок, залишивши тут, посеред дороги, стільки покинутого добра; планшети, ноутбуки, гаманці, коштовності, навіть крупи та туалетний папір. Люди хапали з собою все, що попаде на очі, лишень би встигнути евакуюватися… А Богдан так і не повернувся. Діма справді чекав його, однак коли пройшло вже півтори години – вирішив іти сам.
          Це всього лиш покинуте місце без людей. Не потрібно нічого більше чіпати, не потрібно ні на що відволікатися. Ще трохи – і все. Діма намагався підбадьорити себе. Якби він вірив у Бога, то попрохав би зараз лишень про одне – забратися звідси в одну мить. Все пішло не за планом: Кирило з’їхав з глузду, товстун помер невідомо від чого, а молодий взагалі зник. Що може статися з ним дорогою назад? Та все, що завгодно… Час від часу Діма озирався з надією побачити позаду Богдана. Однак нічого, окрім порожньої дороги там не було. Сама дорога вже добряче покрилася снігом.
          Містечко Прут ось-ось залишиться позаду, ще трохи. Йти з величезним рюкзаком за спиною важко, Діма подумав, що потрібно б зробити привал. Він якраз проходив повз дорожній знак на в’їзді до міста, коли раптом зрозумів, що пройти далі він не зможе. Все. Мародер відчув це десь всередині, він і сам собі не зміг би пояснити, чому зупинився. Щось завадило йому ступити бодай ще крок вперед.
          — Трясця.
          Діма стягнув рюкзак та обережно поклав його на землю. Чорт. А Кирило ж говорив щось про дорогу назад та про ванну. Що знадобиться ще одна жертва, інакше їм не вийти з міста. Щось таке він казав?
          — Ти просто сам не віриш, що вийдеш звідси.
          Від несподіванки Діма сіпнувся та різко розвернувся зі зброєю наготові. Позаду стояв Кирило. Також він продовжував лежати у ванній. Нерви здали – Діма голосно закричав та затиснув спусковий механізм MP5. Околицями покотилися звуки стрілянини, однак Кирилу було все одно. Цього разу жодна куля не влучила. Діма заціпенів, він продовжував бездумно натискати на спусковий механізм і не здогадувався змінити магазин. Він за кілька десятків секунд протараторив стільки лайливих слів, скільки, здавалось, не сказав за останній тиждень. Вся ця лайка супроводжувалась випадковими словами з різних молитов, які він пам’ятав ще з дитинства, коли відвідував церкву разом з бабусею.
          — Та заткнись! Чого ти верещиш? Покійника побачив?
          — Ти… Ти… Я…
          — Ага. Ствол, блін, прибери і сядь на сраку рівно.
          В очах потемніло. Діма кинув на землю автомат, та тремтячими руками дістав Глок. Зробив один постріл, прицілившись в голову Кирила. Жодного результату. Рука не хотіла більше слухатись, завмерла. Він раптом відчув сильну слабкість в ногах. Діма приземлився посеред дороги та безпомічно вирячився на покійного товариша, все ще тримаючи того на мушці. Кирило підійшов ближче. Він розтиснув пальці Діми та забрав у того свій пістолет. Покійник посміхався і це геть не було схоже на Кирила.
          — Я ж тебе убив. Як?...
          — Кирило мертвий, він, блін, от лежить. Ти сам його добив і спустив кров. Він не може бути живий аж ніяк. Він і говорить зовсім по іншому, хіба ні? Ти, блін, різниці зовсім не помічаєш?
          І дійсно. Звучав Кирило якось не так, як раніше. Говорив не тими словами, не з тією інтонацією. Молодий мародер безпомічно хапав холодне повітря. Він незграбно підняв праву руку, тицьнув пальцем у бік ванни. Там все ще лежав покійник у крові, він не зник, хоча мав би, напевне, зникнути.
          — Але ти ж у ванній.
          — Згадай, що тобі казав покійний Карлос. Ти ще пам’ятаєш такого чувака?
          Діма пам’ятав Карлоса. Один з покійних товаришів, якого спіткало нещастя у селі Квітниця, коли вони були тут минулого разу. Із всієї групи циганкуватий Карлос постраждав тоді першим.
          — Так от, ти пам’ятаєш його теорію? Про те, що все це тут – повна маячня? Що по території Сектору з самого початку “б’є” психотронна установка, що тут мізки просто киплять і людина їде дахом... Так от, а може так і є? І тобі теж стріху знесло, га? Я знаю, що це засіло у твоїй довбешці!
          Думка справді була цікавою, та й Карлос був хлопчаком розумним, до того, як піти у кримінал – навіть займався наукою. Вивчав фізику, здається. І якщо його припущення було правдою, то тоді все ставало на свої місця. Ні тобі містики, ні чудовиськ, ні іншої псевдонаукової дурні.
          Діма опановував себе хвилин п’ять. Він глибоко дихав, рахуючи до десяти ще раз, і ще раз, і ще раз. Намагався відновити потік думок. Нарешті зміг. Все це – дійсно повня маячня. Кирило мертвий. А те, що перед ним –просто перешкода. Треба йти. Підвестися, взяти рюкзак та продовжити свій шлях, не витрачати час на… Бадьорий Кирило роздивлявся потирав руки, наче замерз. Він заховав пістолет та неспішно підійшов до ванної, те все ще лежало його тіло. Він поглянув на себе, зітхнув.
          — Ти просто примара. Я витратив на тебе цілий ріжок. Більше не дури мені голову та згинь до чорта.
          Діма поволі підвівся. Ноги задерев'яніли. Потрібно йти.
          — Рюкзак не надто важкий?
          — Кирило мертвий. Ти просто чергова аномалія цього дурного місця. Я все ще при своїй пам’яті, я, блін, вийду звідси.
          — Кирило мертвий, згоден. А що, ти саме його зараз бачиш? От ти дебіл… Це для тебе, мабуть, новинка, так? Таке поняття як совість? Провина?
          — Він ледь не грохнув тих двох, і мене би грохнув потім. Він не розумів, що говорить.
          — Ти так в цьому впевнений?
          — Так.
          — Тоді чому ти просто не підеш далі? Чому ти тут зупинився і теревениш сам з собою? Якщо все, що говорив Кирило – маячня, то чому ти не можеш іти далі?
          — Віддай ствол і піду.
          — Я його й не забирав.
          Діма раптово збагнув, що насправді перед ним нікого і немає. Вірніше, Кирило був, але у вигляді тіла, котре все ще непорушно лежало у ванній неподалік. А його, Діми, пальці все ще до болю стискали Глок. Потрібна ще одна жертва щоб вийти.
          — Надійся, що Богдан наздожене тебе. Убий його – тоді можеш бути вільним.
          Цього разу голос звучав всередині, жодних примар чи покійників більше не було.
          — Пішов ти. Я не буду пацана вбивати.
          — Ну тоді він тебе прикінчить.
          Діма спробував піти далі і не зміг. Його миттєво покинули всі сили, рюкзак тиснув на спину так, що він знову впав. Спробував повзти – вже через пів метра зупинився. Весь у бруді та снігу ледь підвівся навколішки. Носом пішла кров.
          — Що, рюкзачок все-таки підтискає?
          Діма спробував позбутися від всього зайвого – він виклав посеред дороги частину провізії, майже весь запас патронів та свій MP5. При собі залишив лишень мінімум їжі, води, одну аптечку, два магазина для Глока. Однак цього було мало, щоб іти далі.
          — Та до біса все! Я не залишу тут добро!
          Ні, в жодному разі. Він не залишить тут нічогісінько з того, що знайшов сьогодні. Інакше для чого взагалі це все? Мародер підвівся з останніх сил та закричав:
          — Я нічого тут не залишу! Пішли ви всі до сраки!
          Він тягнув рюкзак по землі, падав, підводився та тягнув далі. Піт стікав з лоба, від фізичних зусиль розболілася голова та сльозились очі. Йому ввижалися тіні, що сновигали десь на периферії. Чувся ледь розбірливий шепіт.
          “Доню, закрий вушка долонями.”
          “Ма, куди всі біжать?...”
          "Та залиш ти цей планшет, пішли швидше, пішли! Нумо!”
          “Не штовхаємося! Виходимо спокійно! Не панікуємо, все під контролем. Не утворюємо натовп! Чоловіче, куди ви?...”
          Голоси не вщухали, вони ставали голосніше та ближче. Діма намагався не зважати – він вперто тягнув рюкзак та рухався у напрямку свого нового життя. Десь в глибині душі загорівся вогник сумніву. Але тут же й погас. Діма навіть не встиг упіймати суть цього сумніву. Він не встиг піймати думку. Та й неважливим це вже було. Він більше ніколи не повернеться до цього проклятого місця. І цей раз був величезною помилкою. Але що вже зроблено, то зроблено. А він – не дурень. Він зробив висновок на рахунок цього місця. Тут все зрозуміло. Залишилось тільки вибратися… А там все буде гаразд.