Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

– Я сам ходив до неї на могилу, не потрібні мені якісь запрошення. Тільки вони примудрилися і там мене вразити ідіотизмом!

– Хто?

– Родичі. Зробили табличку з ініціалами – Лі Буре́. Вона терпіти не могла, коли її називали Лі, тим більше Буре́ – прізвище її діда! Лілі за життя носила прізвище батька. Ми всі знали її, як Лілі де През!
«А ось це вже цікаво. Він застав табличку до її зникнення. Тобто Роман не знає, що зараз таблички немає».

– Ну говорю ж, вони з примхами, я тому стосунків і не підтримую. Ти хоча б ходив до неї на могилу, а я навіть не в курсі, де вона похована!

– Я напишу адресу. – У нього відразу ж звідкись узялася ручка і він швидко накидав на серветці координати. – Мені подобалася в ній самобутність, живий розум, почуття гумору, з нашої групи Лілі спілкувалася лише зі мною та Віктором.

– Його теж не покликали на похорон? А подруг?

– А як же! Та які подруги? – здивувався. – Дівчата з потоку її на дух не переносили, вона здавалася їм зарозумілою вискочкою. А Лілі взагалі не звертала увагу на плітки. Вона була досконала у тому, що любила. Власний світ поглинав її та цікавив більше реального. Я іноді офігував, гадаючи, як вона примудряється існувати й там, і тут?! Бувало дивишся збоку – ось людина, вона фізично присутня, сидить навпроти тебе, п'є каву з тістечком, усміхається, але думками глибоко в собі. Я перестав дивуватися, коли до мене дійшло, що це її повсякденний стан.

– Так, ти маєш рацію, Лілі мала вроджену відстороненість і скритність. У наших зустрічах щось подібне простежувалося. Про друзів та проблеми вона не говорила.

«А розмова добре у нас стелиться. Мабуть, мій вроджений дар, – іронізував про себе Тео, докурюючи цигарку, – нальоту правдиво городити історії та вкладати їх у вуха співрозмовнику. Шкода, згасає письменницька жилка».

– Ми давно розкусили, що їй властиво зникнути на тиждень-два, не відповідати на дзвінки, довго мовчати, коли ми між собою спілкуємося. У нашій трійці Лілі була головним мовчуном.

– Це так, – Монтей з розумінням махнув рукою, – абсолютно творча особистість. Як ти гадаєш, що з Лілі сталося?

– Розуму не прикладу! Я потерпаю з того часу, як дізнався про її смерть. Не вірю я у раптову смерть чи самогубство. У всіх бувають зміни настрою, але щоб накласти на себе руки... Лілі надто любила те, чим займалася.

– Вороги в неї були? Може в оркестрі утиски або конкуренція?

– Та ні... – серйозно замислився. – Я не знаю, вона зазвичай не скаржилася.
«От дідько!»

– Хлопця мала? Нерозділене кохання? Втрата?

– Особисте життя з нами теж не обговорювала. Віктор до останньої миті сподівався раптом у них колись склеїться.

– Він справді закоханий?

– Так. Лілі називала себе по-модному – контрзалежною, по-народному – ті, хто уникають прив’язаності до людей. Віку дала зрозуміти, що в любовних іграх не бере участі, що вона сфокусована на собі, їй подобається свобода і взагалі, єдино вірна вона лише творчості.
«А дівчисько, безперечно, була з примхами».

– Як відреагував Вік?

– Він перестав їй докучати, відклав спроби досягти її розташування. Пройшов рік. А тепер... – допив свій лате. – Він запив після її смерті. Страшно п'є, став агресивний, відлюдькуватий. Роботу закинув у консерваторії.

– Бідолаха. Біда не приходить сама.

– Він вважає, що життя Лілі занапастила її сімейка.
«Нарешті! Сьогодні безперечно мій день!»

– Звідки такі припущення?

– Ой, краще про це розпитати в нього. Він у нас іскристий на ідеї, там ціла теорія змови! Я вважаю, що її смерть якийсь нещасний, ідіотський випадок.

– Дякую за наведення, поговорю.
«Суцільні теоретики. Де, вашу матір, факти?!»

На додачу до всього, варто відзначити, що Тео вже домовився з Віктором на найближчі вихідні. Він і був тим другим приятелем після Романа, який погодився на особисту зустріч. Під кінець бесіди Монтей обмінявся з Романом візитками й подякував за допомогу з адресою цвинтаря. Вони домовилися тримати зв'язок і попрощалися.

* * *

Гасне світло у вікнах. Ніч стає довшою. Барбекат засинає під звуки дощу. Чи то цвинтарна атмосфера, або зміна погоди давила Монтею на нерви. Місто живе як на чорно-білій плівці. Від людей залишилися вугільні силуети. Розмиті межі та кордони. Розмиті поняття. Життя розмите. Він не знаходив собі місця, знову повернув розкладне крісло під дах склепу, зручно влаштувався, увімкнув запис розмови з Романом на диктофоні та заплющив очі. Крізь діалог у навушниках до Монтея пробився інший голос.

– Проходить все, крім смерті... – жіночий голос м'яко обволікав слух, заглушуючи запис. Він уже десь чув цю фразу.

Монтей вимикає диктофон, дослухається. Через розплющені очі бачить навпроти тендітний силует блондинки, віяло від неї знайомим ладаном, замість губ пелюстки маку, в посмішці таїлася надія. Її поява затьмарила сонливість. Горло стислося. У результаті, коли він спробував відкрити рота, то звідти вилетіло несвідоме, незрозуміло що.

Монтей не рухався і не намагався розплющити очі ширше, боячись злякати те, свідком чого став. Дівчина мовчки доторкнулася долонею до могили Лі. Поверхня холодила долоню. Здавалося, що мармурова плита плакала, насправді ж утворився конденсат через перепад температури. Потім блондинка провела пальцями ділянкою, де колись була табличка з ініціалами та майже беззвучно заговорила.

– Я не чую твоїх слів, – обережно дав про себе знати Монтей, говорячи до неї пошепки.

– Той, хто вижив, відчуває світ інакше, ніж той, хто не знав лиха. Кажу, нову табличку так і не зробили. Ти тут один?

– Я завжди тут один. А ти?

– Це природний стан моєї душі. Ти що спиш на посту? Відкрий ширше очі, Тео.

– Раптом ти мені снишся і зникнеш?

Вона закотилася заразливим сміхом. Монтея кинуло від нього в жар. Вона одразу перепросила та стала серйозною.