Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

– А ти спробуй, відкрий...

Зважився. І побачив Монтей, навівши різкість, той самий силует, одягнений у чорний костюм з капелюшком на голові, потім зупинився на знайомих смарагдових очах і обвітрених губах. Спочатку він нічого не зрозумів і навіть вирівнявся у кріслі, скинувши з вух навушники.

– Клелія?! – скрикнув неспокійно. – Я прийняв тебе за... – з полегшенням зітхнув, бо вирішив, що з ним сталося помутніння. – Не важливо! Ти на годинник дивилася?

– Вдень я б тебе не застала, – винувато підтиснула вуста. Вона помітила гармошку в нагрудній кишені куртки Монтея. – Часто граєш?

– Позавчора потягло на лірику. Розважаюсь як можу, щоб не заснути, — дістав флягу і сьорбнув віскі, змочивши горло. – То навіщо ти прийшла? У місті зараз небезпечно.

– Жити взагалі небезпечно. То й що? – знизала плечима. – Я згадала дещо, як була тут у день похорону твоєї покійниці, – кивнула на могилу Лі. – Я подумала це важливо якщо ти її охороняєш. Отже, комусь не все одно на її смерть...

Питання чи констатація? Не ясно. Монтей відчув пригніченість і розчавленість завдяки немиготливому погляду її очей. Він запропонував їй жестом зайняти своє крісло, вона відмовилася.

– Добре. Я слухаю...

– Окрім скрипки до неї в труну вклали щось схоже на підвіску.

– Хто це зробив?

– Людей на церемонії було замало. – Вона насунула капелюшок на чоло. – Літній чоловік з борідкою, а брюнетка у протисонцевих окулярах тримала голландські троянди. Квіти дав їй потримати куций немолодий чоловік.
«Той що з борідкою – на Стефано схожий з опису. А з квітами, брюнетка, точно Деметра, мати Лі. Куций – Абель».

– Вона їх влаштувала у настінну вазу, а вони, як на зло, нескінченно падали. Вона повсякчас поралася з ними, дратуючись, – блондинка посміхнулася, згадуючи момент. – Напевно, покійниця була проти троянд. В результаті жінка кинула квіти в труну.

– Буквально кинула?

– Ага, дуже сердито.

– Чому брюнетка була в окулярах? Сонце сліпило?

– Ні, на той час небо затягло хмарами. Червоні очі, мабуть, ховала.

– Ясно. Тільки ці троє були на похороні?

– Крім них ще церковний служитель, а охорона трохи далі стояла.

– А скрипку хто поклав?

– Чоловік з борідкою. Він єдиний, на вигляд, хто насправді співчував втраті. Куций, мені здалася, був незадоволений тим жестом.

– Ще б пак! – Відповів Тео з легким сарказмом. – Якщо він не схвалював заняття музикою, – несподівано сказав про це у голос.

Клелія задумливо примружилася, очима висловлюючи спантеличеність, але за хвилину її попустило.

– Близькі роблять із нас тих, ким ми є, але вони не визначають нас.

– Влучно сказано!

Клелія зробила крок під світло прожектора і стала схожа у своєму чорному костюмі на абсолютне чорне тіло, що підсвічувалося.

– Буває непросто шукати правди. Доводиться натикатися на глухий кут, капкани та брехню... – дівчина знову приклала долоню на мармурову плиту, – через це можна втратити хватку і як наслідок – знак питання, знак питання, знак питання. Суцільні питання.

– Так, і небезпечно, як йти в лігво лева.

– Дивлячись на тебе, на вигляд і не скажеш, що боїшся лева, твій страх не впадає в око. Чому?

– Мені довелося підлаштовуватися під ситуацію. Я дав слово людині, яка нині мертва, як і її племінниця. Та й до того ж у кожного з нас свій годинник на руці.

– Навіть якщо це одного разу вб'є?

– Обов'язково вб'є, – реготнув, – я не сумніваюся. Цей світ куплений і, зрештою, жорстокий. Усіх нас щось вбиває.

– Таке життя – все буде так само після нас, а нас не буде. От і вирішуй, що тобі приємніше, думати, що буде або жити зараз...

– Я вибираю зараз. Завтра може не наступити.

Мовчання. Клелія задумливо відвела очі на мармурову плиту покійниці. «Як не приходити до нього, коли він викликає інтерес?»

Не доказаність між ними притягувала та хвилювала почуття. Одночасно з цим Тео спостерігав за нею, не висловлюючи жодних слів. Побачивши таких як вона досвідчені чоловіки непритомніють. А він тільки зараз розглянув наскільки у неї виразне й одухотворене лице з блідим відтінком, ніби в нього дмухнули мукою. Намальовані олівцем стрілки підкреслювали величину її смарагдових очей. Фетровий капелюшок надавав загадковості образу, а поділ довгого піджака сильно коливався від вітру і здавалося, ніби він зараз підхопить її та понесе геть.

– На календарі кінець жовтня, а твій піджак як павутинка. Тобі не холодно, люба?

– Я люблю холод, він дарує мені відчуття комфорту, – вона кивнула на диктофон. – А ти граєш на гармошці та записуєш?

– Типу того, – підморгнув жартівливо. – Готуюсь до сольного концерту.

Він повернув їй на лице усмішку.

– Зіграєш перед тим, як я піду?

Все ж таки Монтей зняв з крісла плед і накинув його на плечі Клелії. Вона зніяковіла такій уважності.

– Зіграю, якщо пообіцяєш не ходити ночами одна по цвинтарі, це небезпечно, навіть заради доброї справи.

– Коли я тебе ще застану, як не після сутінків?

Дістав з усмішкою візитку і простяг їй.

 – Виникне бажання поговорити чи щось згадаєш, просто набери за номером. У мене є автовідповідач.

Вона показала жест рукою, що приховував у собі обіцянку прислухатися. Монтей удав, що повірив їй, повернувся в крісло, продув гармошку і заграв колискову Дани. Клелія заслухалася, не зводячи з Монтея чіпкого погляду. Вона запам'ятає цього чоловіка таким, як зараз, сміливим героєм, який тримає присягу обіцяну колишньому господареві. У цьому він нагадував їй себе. Вона поважала вірність. Невтішно усвідомлювати, що вона не зможе більше сюди приходити, для неї ризиковано і зараз тут бути, але сьогоднішня їхня зустріч остання. Вона піде тихо і сумно.

У якийсь момент Тео захопився грою і втратив контроль, доба без сну далася взнаки, чоловік просто відключився. Прокинувся аж рано вранці в кріслі з затиснутою гармошкою в руці. Побіжно озирнувся. Ворон каркав на сусідньому дереві. Він погано пам'ятає, як вимкнувся. Що було вночі? Клелія приходила. Як приходила? Та ось валяється плед на гранітній доріжці, який Тео накинув їй на плечі. Нахилився і підняв його, від тканини й досі віяло ладаном.