Читати книгу - "Кров на твоїх руках. Книга 1, Мара Найт"

Роуз продовжувала вдивлятися в темряву за вікном. Її думки заполонили підозри й страх. Вона намагалася знайти хоча б щось, що пояснить її тривогу, але все здавалося тихим і спокійним.

Раптом вона відчула чиюсь присутність позаду. Тільки-но вона хотіла озирнутися, як Емілія різко схопила її за плечі й голосно сказала:

— Бууу!

Роуз від несподіванки закричала, ледь не впустивши пляшку з водою.

— Тихо! — прошепотіла Емілія, притискаючи долоню до рота Роуз. — Ти ж усіх розбудиш!

Роуз швидко відштовхнула її руку, сердито прошепотівши:

— Ти що, з глузду з’їхала? Я мало не вмерла від страху!

Емілія посміхнулася:

— Ой, ти так напружено стояла біля вікна, що я не втрималася.

Роуз сердито глянула на сестру, але побачивши її хитру посмішку, змушена була трохи заспокоїтись.

— Ну й жартівниця з тебе. Що ти тут робиш серед ночі?

— Мене розбудив шум на кухні. Думала, що це ти або хтось чужий, — знизала плечима Емілія. — А що ти робиш біля вікна, дивишся на привидів?

— Я просто... думала, — відповіла Роуз, намагаючись не розповідати про свої переживання.

Емілія з цікавістю подивилася на неї:

— Ти виглядаєш неспокійною. Щось трапилося?

Роуз уникала прямого погляду:

— Все нормально. Просто день видався важким.

Емілія склала руки на грудях:

— Ну, якщо треба поговорити, я тут. І, будь ласка, більше не кричи. Інакше батьки точно подумають, що ми влаштували нічний сеанс екзорцизму.

Роуз зітхнула, але трохи усміхнулася:

— Дякую, але зараз я просто хочу спокою.

Емілія кивнула, підморгнувши:

— Добре, але якщо ти ще довго стоятимеш біля вікна, я піду за камерою. Раптом ти побачиш щось цікаве.

Роуз лише покрутила головою, а Емілія пішла назад до своєї кімнати, залишаючи сестру наодинці з її думками.

Роуз повернулась в кімнату, і тепеп сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках. Вона почувала себе трохи розгублено, коли побачила ім’я містера Джонсона на екрані. Вона не зовсім була готова до розмови, але все ж натиснула кнопку прийому.

— Привіт, містер Джонсон, — вона намагалася звучати спокійно, хоча в середині все кипіло від хвилювання.

— Привіт, Роуз. Я питав тебе раніше, чи не хочеш попити каву, але ти сказала, що у тебе немає часу. Тому я подумав, може, завтра вранці я зможу тебе відвезти до університету? — його голос звучав м’яко, навіть трохи зацікавлено.

Роуз замовкнула на мить. Вона була не зовсім готова до нової зустрічі з ним, але з іншого боку, це могло бути хорошою можливістю для спілкування.

— Ем... дякую за пропозицію, — вона зробила паузу, щоб обдумати відповідь. — Але я не знаю, чи це так зручно. Мені потрібно трохи часу для себе після всього цього. Може, іншим разом.

— Зрозуміло, без проблем, — його голос залишався спокійним, хоч і відчувався легкий подив. — Я просто подумав, що можливо допомогти, якщо тобі зручно.

Роуз відчула, що її слова здаються недостатньо переконливими, але вона не могла змінити своє рішення. Їй все ще було незручно.

— Дякую, я все ще вирішую, як розподіляти свій час, але не хвилюйтеся, я в порядку, — вона додала, намагаючись заспокоїти його.

— Ну добре. Якщо зміниться твоє рішення, дай знати. Я завжди на зв’язку. — його голос був таким дружнім, що Роуз відчула, як серце трохи пришвидшує свій ритм.

— Звісно, я дам знати. Спокійної ночі.

— Спокійної ночі, Роуз.

Він поклав слухавку, а Роуз, сидячи в тиші, відчула дивну хвилю розгубленості. Вона знову подумала про його слова, про те, як він поводиться, і що її думки все частіше повертаються до нього.

Роуз прокинулась від перших променів сонця, які пробивались крізь штори її кімнати. Вона повільно встала з ліжка і попрямувала до ванної. Почистивши зуби, вона освіжила обличчя холодною водою, намагаючись прокинутись остаточно.

Швидко повернувшись у кімнату, Роуз одягнула чорні класичні брюки і бордовий гольф, акуратно заправивши його. Вона зупинилась перед дзеркалом, розглядаючи себе, і додала чорне пальто, яке чудово гармоніювало з образом. На шию вона одягнула тонкий ланцюжок із невеликим кулоном, який додавав елегантності. Подумавши, чи взяти туфлі, вона швидко змінила рішення — у них було б незручно. Замість цього вибрала улюблені чорні черевики.

Роуз зібрала все необхідне для університету в сумку і, окинувши поглядом свою кімнату, спустилась на перший поверх.

У кухні вже метушилась мама, готуючи сніданок. На столі стояли тарілка з кашею, салат, а поряд — свіжі овочі й фрукти.

— Доброго ранку, мамо, — промовила Роуз, сідаючи за стіл.

— Доброго ранку, люба. Їж швиденько, бо ще спізнишся, — мама подала їй склянку апельсинового соку.

Поївши, Роуз швидко зібралась і вийшла на вулицю. Осіннє повітря було свіжим і прохолодним. Вона зробила глибокий вдих, зупинилась на мить і вже було збиралась викликати таксі, коли раптом перед нею зупинилась машина.

Звідти вийшов Джонсон, тримаючи в руках невеликий букет квітів. Роуз застигла, дивлячись на нього.

— Містер Джонсон? Ви мене переслідуєте? Як ви дізнались мій номер і де я живу? — її голос був сповнений недовіри.

Джонсон посміхнувся, трохи ніяково, але зберіг спокій.

— Взагалі-то, ми з твоїм татом дружимо. Саме він дав мені твій номер. І, звичайно, я знаю, де твої батьки живуть. Я неодноразово тут бував.

Роуз відкрила рота, щоб відповісти, але тут двері будинку відчинились, і на порозі з’явився її батько.

— Джонсон! Привіт, друже, — тато Роуз широко посміхнувся і підійшов, щоб обійняти Джонсона.

— Доброго дня, містер Картнер! — Джонсон відповів, посміхаючись, і потиснув руку батькові Роуз.

Роуз здивовано подивилась на цю сцену. Вона навіть не знала, що Джонсон знайомий із її батьком, та ще й настільки близько. Її почуття обурення та здивування змішались із легким збентеженням.