Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Надворі почав падати сніг. Сніжинки м’яко танцювали свій танок у світлі ліхтарів. Із бару, що був у східній частині будинку, долинали тихі звуки фортепіано, поки я роздавала цукерки Бену, Людвігам («О, як приємно! Яке тут чудове обслуговування!») і двом пажам.　

Один із них, Ніко, на мить завагався.　

— Під час роботи їсти заборонено, — сказав він.　

— Хм, — зробила я, проте в мене не вийшло це так м’яко, як у мсьє Роше.　

Ніко нерішуче хотів почухрати голову, але через безглуздий головний убір пажа йому це не вдалося.　

— Якщо пан Монфор застане нас за цим, нас тут же звільнять. Ти ж чула, як він горлав через відбитки пальців. І мені здається, що там, у бюро, сидить його брат. — Ніко показав на двері за рецепцією. — Він, здається, не такий суворий, але я не хочу у свій справді перший робочий день втратити довіру обох шефів.　

Ми перекинулися з Беном поглядами. Бен явно не афішував свого сімейного зв’язку з двома шефами.

— А раптом у них тут заховані камери. — Ніко обвів поглядом стелю. — Хоча технічно готель безнадійно застарілий. Такі ліфти я бачив до цього хіба що у фільмах. А нагрівачі для води в душових для персоналу…　

— Поки ти оце говориш, ти б міг уже з’їсти всю тарілку цукерок, — перервала я його і зробила вигляд, що хочу забрати тарелю з-під його носа. — До речі, Food & Travel визнали трюфелі мадам Клео найкращими у світі. (Ну, вони б неодмінно це зробили, якби побували тут.)　

Ніко квапливо запхнув одну цукерку собі до рота.　

— Ти ж практичка, правда? — запитав він із повним ротом. — Камілла і Гортензія розповідали про тебе.　

Практичка! Як же набридло, коли мене так називали, байдуже хто.　

— Ми тут не кажемо «практичка». Ані «практикантка». Професійна назва звучить… еполет.　

Деколи щось просто миттєво приходило мені в голову — і я це видавала. Делія називала це «мої п’ять божевільних хвилин».　

— Еполет? — повторив Ніко. — Ніколи такого не чув.　

Я підняла брови.　

— Ще раз, як називається те, що ви вивчаєте?　

— Міжнародне управління готельним та ресторанним бізнесом, — випалив Ніко, як із рушниці, й було помітно, що цієї миті він собою пишався. Поки знову не побачив на собі костюм пажа.　

О, то ви мали б це вже скоро вивчати.　

Бен сперся, шкірячись, на лікоть.　

Є ще трюфелі, еполет?　

«Навіть два», — хотіла сказати я. Але саме цієї миті тиша і мир закінчились, розпочалася буря.　

5

Відкрив усе дійство Дон Буркгарт-молодший, який приплентався з ресторану, несучи в руках тарілку зі шматком шоколадного торта. Я не мала часу роздумувати, чому він так єхидно шкіриться у мій бік, бо все, що розпочалося за хвилю, відбулося воднораз: сніжинки вже перестали легенько кружляти, розпочавши дикі танці, безліч машин під’їхали нараз, телефони на рецепції, в консьєржа та в бюро розривалися, решітка ліфта раз по раз брязкала, а Заборонена Кішка раптом зіскочила зі стійки. Це було так, ніби хтось перемкнув сповільнену зйомку на пришвидшену і все завертілося з неймовірною швидкістю.　

Яромир виштовхнув порожній візок для валіз із вантажного ліфта, а хвіст Забороненої Кішки зник у дверях службового приміщення саме в ту мить, коли на сходах з’явився Роман Монфор і став, схрестивши на грудях руки.　

Кришталеві підвіски люстри тихо задзеленчали, а язики полум’я в каміні вирвалися ще вище вгору, коли обертові двері відкрилися й у вестибюль увірвалося морозне повітря.　

— Чого ж ви чекаєте? — накинувся Роман Монфор на двох пажів. — Ви тут не для прикраси стоїте! Будьте　з гостями якнайпривітнішими і допомагайте їм із багажем ще до того, як вони самі вас про це проситимуть!　

Його очі мигцем пробіглися по мені — і я відчула, як ціпенію, а мій погляд, блукаючи далі, зупинився на Бені, який саме завершив дзвінок.　

— Сподіваюсь, це не була приватна розмова, — кричав Роман, спускаючись сходами. — Де твій дядько? Тут потрібна зараз кожна рука. Це Барнбруки, і я хочу, щоб… Господи, знову! Я що, оточений самими ідіотами?　

Ніко і Йонас, поспішаючи потрапити надвір, заблокували обертові двері, які завжди застрягали, коли на них занадто сильно тиснути, бо жили у своєму неквапливому ритмі. Молода дівчина в зимовому картатому пальті стояла тепер заблокована в дверях і роздратовано стукала в скло.　

— Не може такого бути! — Розлючений Роман Монфор важко покрокував килимом прямо на мене. Я відхилилася назад і спритно відчинила бічні двері, щоб він міг пронестись повз мене надвір. У цей момент Ніко і Йонасу вдалося зрушити двері й вони вилетіли на площу перед готелем, а дівчина в пальті катапультувалася в фойє. Вона була гарненька, десь приблизно мого віку, із завидно рівномірним порцеляновим кольором шкіри і довгим блискучим світлим волоссям, яке вільно спадало їй на плечі.　

— Це одразу відмінусовує кілька балів, — сказала вона по-американськи, не звертаючись явно ні до кого конкретно, зате так гучно, ніби стояла на сцені. Театрально зітхаючи, вона обернулась довкола себе.　

— А тут взагалі нічого не змінилося. — Вона вдихнула повітря. — І пахне тут так само, як і раніше. Вогнем із каміна, політурою для меблів і пилом.　

Вимовивши цю фразу вона втратила мою прихильність. Пилом! Що за нахабство. Адже під егідою панни Мюллер жодна пилинка в цьому домі не мала шансу вижити. Власне, щодо вогню з каміна та політури для меблів вона мала рацію. Та, по-перше, аромат політури був чудовою сумішшю з помаранчів, скипидару, лляної олії і меду — навіть поліруюючи, завжди й сам ставав ніби одурманеним, ну і, по-друге, пахощі свіжоспеченого чорного хліба, що саме ширилися з кухні, перебивали всі інші.　

— І здається, що зараз із-за рогу, човгаючи, з’явиться дворецький з абатства Даунтон, — продовжила вона й демонстративно позіхнула. Але тут її погляд затримався на Бені й очі розширилися.　

— Oh! Му! Gosh! —

Вона підійшла до рецепції, кинула свою до запаморочення шикарну сумочку карамельного кольору на стійку. — А ти, певно, Бен? Бен Монфор?　

Бен усміхнувся, як мені здалося, дещо збентежено.

— Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є.　

Я взагалі-то хотіла скористатися моментом і шмигнути в безпеку, до кімнати консьєржа, та з остраху щось пропустити я рухалася, як у сповільненій зйомці. Моя англійська в принципі була