Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Кілька гостей уже прибуло, та більшість очікувалася сьогодні ввечері та протягом завтрашнього дня. Буквально перед Марою Матеус прибув одинокий і якийсь непомітний старший чоловік. Якби не мсьє Роше, я б сказала, що він нудний.　

— Е ні, цей пан точно не нудний, — пробурмотів він. — Придивись лишень уважніше. Пальто, можливо, заважає це все безпомилково розпізнати, але він добре натренований. До того ж хода, одяг, шитий на замовлення, меткий погляд, яким він непомітно оцінює всю обстановку. А бачиш, щось випинається в нього під рукою? Це від потаємної плечової кобури для пістолета.　

— Ох-х, — прошепотіла я схвильовано, коли власне це побачила. — Найманий убивця? Чи… ем-м… шлюбний аферист, який… ем-м… з якоїсь причини носить зброю… Чи не повинні ми повідомити кого слід про те, що тут хтось швендяє з пістолетом під пахвою? А раптом він хоче напасти на готель?　

Та мсьє Роше тільки усміхнувся.　

— Оскільки він вселяється в кімнату 117, прямо біля панорама-люксу, я цілком упевнений, що він зі служби охорони і працює охоронцем сім’ї Смірнових.　

— А-а.　

Це було, звичайно, не так захопливо, але в будь-якому разі спокійніше думати, що він не найманий убивця. Смірнови, напевне росіяни, які забронювали панорама-люкс, виглядали дуже особливими, щонайменше особливо багатими. Вони точно були такими гостями.　

Окрім розкішного вітального пакунку за шістсот франків, із трояндами, шампанським, трюфелями, ікрою і японськими полуницями, вони зажадали додаткову квіткову композицію із тридцяти п’яти білих амарилісів, а ще чверть фунта стейку «Тартар» із телятини Шароле[8] в холодильник. Останнє призначалось, очевидно, для собаки — собаки-винятка номер чотири після мопса фон Дітріхштайнів і двох пуделів ведучої. (Принаймні він мав би бути маленьким, навіть дуже маленьким, судячи з кількості замовленого «Тартару». Або ж він був на дієті.)　

Я відставила порожнє горнятко на стійку.　

Надворі вже смеркало, як до нас, дочекавшись нарешті сприятливої миті, сходами спустилася Заборонена Кішка, аби скласти нам компанію. Вона сіла поміж настільним дзвінком і моїм ліктем у витонченій позі, наче порцелянова ваза династії Мін. Ну добре, муркотлива порцелянова ваза династії Мін, що облизує собі лапки.　

Пан і пані Людвіг по-змовницьки підштовхнули одне одного, побачивши кішку, і заусміхалися. Я приписала сивочолу пару з кімнати 107 до своїх улюбленців, бо вони завжди трималися за ручки, читали одне одному вірші й були просто чарівними. Він називав її «моя прекрасна», а вона його «мій милий», і вони, здавалося, були дещо поза часом зі своїми старомодними зачісками й одягом, які мали б справляти враження елегантних і модних, та були не більше, ніж просто скромними. Було легко помітити, що вони не звикли, щоб їх обслуговували, і що їм страшенно незручно, коли інші роблять щось за них. Кожного дня вони залишали на комоді п’ять франків із запискою: «Це для вас, дорога покоївко!» А я завжди клала їм на подушку не одну, а дві «На-добраніч-шоколадки» і чесно несла гроші в бюро до скарбнички для чайових, хоча була цілковито впевнена, що ці гроші були для мене. Не беручи до уваги інших не надто уважних покоївок, Людвіги завжди обдаровували мене похвалами, навіть коли я виконувала свою звичну роботу, наприклад приносила твердішу подушку або чистила взуття.　

Ще будучи молодою дівчиною, пані Людвіг мріяла повальсувати на новорічному балі в Шато-Жанв’є у прекрасній сукні та з тіарою у підібраному вгору волоссі. Вона завжди переглядала фотографії в глянцевих журналах, де відомі, багаті та красиві танцювали, сміялися і пили шампанське у великому бальному залі.　

Я буквально чула, як звучали скрипки, — відкрилася вона мені одного дня, а пан Людвіг додав:　О так, це вона могла, — і при цьому закохано на неї подивився.　

Коли їй був двадцять один рік, вона познайомилася з паном Людвігом, і відтоді достоту знала, в чиїх руках хотіла б танцювати на балі. Вони одружилися через чотири місяці після знайомства. Оскільки Людвіги не були ані відомими, ані багатими, перебування в Шато-Жанв’є для них було недосяжно дорогим, проте це їм не перешкоджало бути щасливими.

Роки минали, вони виховали трьох дітей, збудували невеличкий будинок і тяжко працювали, щоб виплатити кредит.　

— Та вона ніколи не припиняла мріяти про «Замок у хмарах», — сказав пан Людвіг на цьому місці своєї розповіді (яку я трішки скоротила), а пані Людвіг додала:　

— Мріяти потрібно, це дає залишатись молодим.　

Саме тому пан Людвіг таємно брав уроки танців і тридцять років відкладав гроші, поки не зібрав достатньо, щоб дозволити собі перебування у «Замку у хмарах».　

— Він навіть хотів купити мені тіару для балу, — сказала пані Людвіг, посміхаючись і лагідно поплескуючи пана Людвіга по руці. — Та це мені видавалось аж занадто. Я і без того буду найстаршою, та водночас найщасливішою дівчиною, яка коли-небудь танцювала на цьому балі, хіба не так, мій милий?　

— Ти будеш найгарнішою поміж усіх, — відповів він, і я крадькома змахнула сльози розчулення з очей. Якщо це не було романтично, то я тоді взагалі не розумію, що таке романтика.　

Те, що вони зараз сиділи у фойє, читаючи газету, і тримали обертові двері в полі зору, зовсім не було збігом. Вони були щонайменше такі ж допитливі, як і я, і не хотіли пропустити прибуття якоїсь, можливо, знаменитості. Від Мари Матеус вони були в неймовірному захваті, як і тоді, коли у кімнату 110 вселилася баронеса підшипників, відома мільярдерка і меценатка, разом зі своїм помітно молодшим супутником.　

Якщо пощастить, то ще до вечері прибудуть британський актор, велика сім’я американського текстильного магната й екстравагантні росіяни з панорама-люксу.　

Я поглянула на Бена. Тепер, коли його тато зник, я нарешті наважилася з ним заговорити.　

— Хочеш цукерку? — гукнула я впівголоса. — Марципановий трюфель мадам Клео, партія Б-класу.　

— О Боже, так, кидай, — сказав Бен. — Вмираю з голоду.　

На мить я відчула сильне бажання зробити те, що він попросив, і жбурнути трюфель через все фойє. Але, по-перше, до рецепції було досить далеко, по-друге, трюфель мав би оминути на своїй траєкторії польоту колону, прикрашену ялинковою гірляндою, що було нереальним, ну і, по-третє, тільки Господу відомо, як було б жаль, якби трюфель упав на підлогу.　

— Та йди вже, — сказав мсьє Роше, ніби прочитав мої думки. — Я вже наївся марципанових трюфелів на ціле століття.　

Й оскільки навколо було все ще тихо