Читати книгу - "Леся Українка"

Так… в кожній країні є спогади раю!

Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!

Були й за гетьманів співці;

З них деякі вічнії співи зложили,

А як їх наймення? І де їх могили,

Щоб скласти хоч пізні вінці!

Цурались вони кучерявої хрії,

І вабили очі їм іншії мрії,

Не вів до палацу їх шлях:

Не оди складали, а думи народу,

Не в стансах прославили милої вроду,

А в тихих, журливих піснях…

У грудні Леся поїхала до Умані, де в цей час перебував видатний німецький професор Берґман, який мав багатий досвід в операціях кінцівок, вражених туберкульозом, і до якого поетеса збиралася їхати в Берлін на консультацію і, можливо, на операцію. Лікар оглянув поетесу і запевнив її, що операція на хворій нозі можлива й навіть необхідна, що вона не тільки припинить страждання Лесі через хворий суглоб, але й, може, подовжить понівечену хворобою ногу. Навіть більше: є вірогідність, що туберкульоз кісток вдасться подолати! Професор Берґман вселив у Лесю оптимізм і сподівання на краще, бо вона давно хотіла зробити цю операцію, але лікарі весь час відмовлялися, посилаючись на слабкий організм. Операції страшенно боявся брат Михайло, який дуже хвилювався й переживав за сестру. До від'їзду залишилось менше місяця, а невідкладних справ набралася сила-силенна: закінчити оповідання «Над морем» – для Літературно-артистичного товариства, провести через цензуру драму «Блакитна троянда», перекладену самою авторкою російською мовою, завершити сцену з драми «У пущі», написати з десяток листів до рідних і друзів. А треба ж і на симфонічний оркестр сходити, проекзаменувати Оксану, Микося і Зорю (сина покійного дядька) з французької та латинської мов!..

Перемога

Відразу після Нового року Леся з матір'ю збиралися їхати в Берлін на операцію. Вони вирушили з Києва в Колодяжне до батька, потім поїхали далі через Варшаву, де до них приєднався Михайло, який поїхав разом з ними. Петра Антоновича призначили на службу в Київ, але він не поїхав туди, бо хотів бути ближче до Берліна, щоб у разі потреби терміново вирушити до рідних. Він вимагав, щоб йому щодня писали й телеграфували про стан Лесі. У листі до сестри Ольги Леся розповідала про комфорт і ставлення до пацієнтів, яке вразило її найбільше: «Деруть тут сильно дорого, але зате специфічно больничний елемент зведений до minimum: хата окрема (без інших сусідів-слабких), обстановка просто хатня, а не больнична, навіть над ліжком нема таблиці з назвою слабости… Перев'язки тут роблять в окремій ізолірованій хаті… Прислуги багато, і все дуже хутко робиться. Їсти дають 5 раз на день і досить розмаїто. Ми тепер живемо удвох з мамою, і тут скілька пацієнтів живуть так, тільки за здорових приплачується по 6 марок в день. Наскільки може бути добре в больниці, то вже так тут і єсть». Побачивши ставлення до хворих, послухавши рекомендації Берґмана і плани щодо операції, Михайло, який хвилювався не менше за батька, трохи заспокоївся. Син обіцяв батькові терміново повідомити, якщо щось піде не так, тоді Петро Антонович за добу зміг би приїхати до Берліна. Михайло також писав батькові, що пробуде після операції кілька днів разом з матір'ю і сестрою і що його дуже хвилює стан матері, у якої настрій змінюється по кілька разів на день: від надії до страху. А операцію відкладали, бо нога у Лесі боліла і температура була підвищеною.

Нарешті 26 січня 1899 року було зроблено операцію. Вона тривала півтори години, була важка, але пройшла вдало. Про Лесин стан Михайло писав батькові щодня, розповідаючи всі деталі дуже повільного й важкого одужання сестри. Вона легше, ніж першого разу, перенесла хлороформ, рана спочатку не боліла, але медики чесно попередили, що болю слід сподіватись. На оперовану ногу й на весь стан аж до ребер наклали гіпс, але навіть якщо у Лесі знову будуть нервові напади з судомами, гіпс не зашкодить їй. Відійшовши від хлороформу, Леся почувалася дуже слабкою, вона марила італійською мовою, лежала з заплющеними очима, не могла довго слухати, відмовлялася їсти. Хвилював лікарів ще й стан Лесиної нервової системи: вона часто без причини дратувалася, перед засипанням у неї були нервові «стріпування», але досвідчений Берґман запевнив, що все мине, щойно пацієнтка почне добре й повноцінно харчуватися. Перев'язки були дуже болючими, але необхідними. 13 лютого Леся вже почала писати листи рідним і близьким. Одужання просувалося добре, оптимістичний і веселий Берґман був задоволений зі своєї роботи. Однак сама Леся Українка пізніше казала Ользі Кобилянській, що операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге вона собі й за царство небесне такого не хоче. Три з половиною місяці Леся була прикута до ліжка. Ольгу Петрівну біля дочки заміняла сестра Ольга. Батько посилав гроші, працював і вирішував долю Колодяжного. У квітні Лесю примусили вставати з ліжка й починати потихеньку ходити. Завжди обачний і турботливий Петро Антонович хвилювався через такі вимоги лікарів: «коли б не форсували»!

Саме в цей нелегкий для письменниці час починається її листування з Ольгою Кобилянською, яку вона на той час не знала особисто, але таки була захоплена її творами. Рекомендувати себе О. Кобилянській та переслати їй листа Леся попросила давнього друга Михайла Павлика. Леся пробула в Берліні трохи не до липня, бо турботливі німці кілька разів переробляли, підганяли для її ноги апарат, який би поки що унеможливлював рух у прооперованому суглобі. Хоч Леся й оклигувала, однак не переставала скаржитись, що марнується час, – бо не могла взятися до справжньої літературної творчості, а все переймалась дрібницями: то листи, то анотації, то правки якогось перекладу, що робила сестра для російських журналів… М. Павлик радив надиктовувати, але Леся писала йому, що не вміє цього робити: під час диктовки всі думки кудись зникають.

Весь цей час не переривалося листування Лесі Українки й Сергія Мержинського.

Врешті у червні Леся з Ольгою виїхали з Берліна до Зеленого Гаю під Гадячим, куди поетеса запросила погостювати Ольгу Кобилянську. І життя надало їм можливість побачитись. Вранці 21 серпня в Зеленому Гаю О. Кобилянську зустрічали цілою юрбою Косачі, їхні родичі і друзі. З незвички до таких «публічних пошанувань» О. Кобилянська в першу хвилину навіть розгубилася.