Читати книгу - "Марія Антуанетта"

просить посла, щоб їй прислали з Відня собачку, «un chien Mops»[23], то безжальна гувернантка виявляє, що спадкоємиця французького трону — який жах! — привела в покої двох малих дітей якоїсь прислужниці і, не дбаючи про свої гарні сукні, повзає й вовтузиться з ними на підлозі. Від першої до останньої години повстає волелюбна натура Марії Антуанетти проти неприродності цього здобутого шлюбом світу, проти манірної патетичності корсетів і кринолінів. Легка й нескута віденка завжди почувала себе чужинкою в пишнім тисячовіконнім Версальськім палаці.

Боротьба за слово

«Не втручайся в політику, не берися до чужого діла», — вже від самого початку весь час нагадує доньці Марія Терезія — непотрібні, зрештою, застороги, бо для юної Марії Антуанетти щось важать на землі тільки власні втіхи. Все, що потребує ґрунтовного вивчення чи тривалих роздумів, невимовно знуджує молоду, самозакохану жінку — і в дріб’язкову, жалюгідну війну інтриг, яка при дворі Людовіка XV заступила високу державну політику його поперед­ників, вже в перші роки по приїзді Марію Антуанетту втягнули цілком усупереч її волі. Версаль був поділений на дві партії ще тоді, як вона приїхала. Королева давно вже померла, і перша жіноча роль і відповідна влада належала по праву трьом королевим донькам. Але незграбні, вузьколобі й дріб’язкові інтриганки й святенниці не вміють ніяк інакше скористатися своїм становищем, як тільки сідати на передні лави в церкві і першими виступати на прийомах. Засидівшись у дівках, нудні й озлоблені, вони не мають жодного впливу на свого батечка-короля, а той лише дбає про грубі, ба навіть щонайгрубші плотські втіхи. Оскільки в них нема ніякої влади, ніякого впливу і ніяких посад для роздачі, то ніхто, навіть найменші двірські лакузи не запобігають їхньої ласки, а ввесь блиск, уся честь припадає саме тій, що ніякої честі й не має: останній королевій коханці пані Дюбаррі. Піднявшись із суспільного дна, живши бозна-як і де, і, якщо вірити чуткам, по дорозі до королівської спальні, давши гак у публічний дім, вона, щоб хоч про людське око мати право доступитися до двору, змушує свого легкодухого любка купити їй шляхетного нареченого, графа Дюбаррі, надто вже зручного шлюбного чоловіка, котрий одразу ж після паперового весілля щез навіки. Та все ж його ім’я дало колишній шльондрі доступ до двору. Перед очима цілої Європи вдруге відбувся сміховинний і ганебний фарс: найхристиянніший король офіційно, немов незнайому шляхетну даму, показав і представив дворові свою всім добре знану фаворитку. Узаконена цим прийомом, коханка живе у великому палаці за три кімнати від покоїв обурених доньок, а для цього й зроблені сходи ведуть від неї в покої короля. Своїм власним, надто вже досвідченим тілом і ще незайманою плоттю гарненьких поступливих дівчат, даючи їх на втіху давньому ласунові, вона тримає в цілковитій покорі Людовіка XV, що під старість зробився вельми хтивий. Тільки в її салоні можна здобути ласку короля. І, зрозуміло, тиснуться туди всі придворні, бо ж там наділяють владою; в її передпокої шанобливо товпляться посли всіх земних володарів, князі й королі шлють їй дарунки. Вона може усунути міністра, надати посаду, звеліти збудувати замок, запустити руку в королівську скарбницю; на її розгодованій шиї полискують важкі діаманти, на руках іскряться величезні персні, а до них шанобливо припадають усі кардинали, герцоги й лакузи — поверх її пишних буруватих кіс сяє невидимий обручик корони.

На цю незаконну альковну владарку ллється щедре проміння королівської ласки, всі лестощі й шана в’ються біля зухвалої коханки, що приндиться у Версалі так, що й королева не здужала б. Десь позаду в далеких кімнатах озлоблені королеві доньки стогнуть і нарікають на зухвалу хвойду, що зганьбила ввесь двір, поглумилася з тата, ослабила уряд, унеможливила будь-яке християнське родинне життя. Всією ненавистю своєї вимушеної чесноти — цим єдиним своїм достатком, бо ж нема в них чарівності, розуму й гідності, — три доньки ненавидять вавилонську блудницю, котрій тут замість їхньої матері догоджають, мов королеві, і зранку до вечора в них одне лиш на думці: як би поглузувати з неї, чим би зневажити і зашкодити.

Аж ось, на щастя, прибилася до двору з чужини мала ерцгерцогиня, Марія Антуанетта; їй, щоправда, тільки п’ятнадцять років, але завдяки своїй визначеній ролі майбутньої королеви вона віднині по праву стає першою дамою двору. З першої ж миті троє старих панн утішено заходилися нацьковувати нерозважне й невинне дівча, втягувати у війну з Дюбаррі. Поки вони підпиратимуть із пітьми, воно йтиме попереду й допоможе їм забити нечисту твар. Отож ніби й ніжно вони залучають недорослу принцесу до своєї спілки. Ні про що й не здогадавшись, Марія Антуанетта вже через кілька тижнів опинилась у вирі лютої боротьби.

Щойно прибувши, Марія Антуанетта не знала ні про існування, ні про незвичайне становище якоїсь там пані Дюбаррі: при дворі Марії Терезії панували суворі звичаї, про коханок і не чув ніхто. Лиш на першій вечері серед інших придворних дам вона бачить обвішану прикрасами повногруду пані в яскравому й пишному уборі, яка з цікавістю роздивляється її і яку називають «графинею» — графинею Дюбаррі. Але, плекаючи свої заміри, тітоньки відразу ж любесенько напосілись на недосвідчене дівча, все йому докладно з’ясували, — і за кілька тижнів Марія Антуанетта вже пише своїй матері про «sotte et impertinente créature»[24]. Голосно й ні над чим не замислюючись, вона розносить лихі й глузливі зауваження, вкладені в її жебонливі вуста любими тітоньками, і знуджений, завжди пожадливий до подібних сенсацій двір раптом здобув собі неабияку розвагу; Марія Антуанетта вбила собі в голову чи, радше, тітоньки вбили їй у голову, що їй треба якнайдошкульніше обскубати цю зухвалу приблуду, що, мов павич, розпускає пера на королівському дворі. По залізним законам Версальського етикету жодна нижча рангом дама не могла заговорити до вищої рангом, а мусила шанобливо чекати, аж поки до неї звернуться. Й певне, коли нема королеви, то найвище стоїть дофіна — й вона вволю користається цим правом. Холодно, глузливо й зачіпливо вона змушує цю графиню Дюбаррі все чекати й чекати на розмову, і та тижнями й місяцями зголодніло прагне однісінького слова. Це притьмом помітили донощики й лакузи, поєдинок їм став за диявольську розвагу, цілий двір утішено грівся коло вогню, дбайливо роз­дмуханого тітоньками. Всі жадібно стежили за Дюбаррі, що з погано тамованим гнівом сиділа серед інших придворних дам і мусила дивитись, як мала й зухвала п’ятнадцятирічна білявка весело, ба навіть зловтішно щебече