Читати книгу - "Марія Антуанетта"

ні музики, ні малюнку, ні танців, ні живопису чи інших красних мистецтв». На жаль, побоювання Марії Терезії були слушні, бо простуватим і водночас промітним способом мала Туанетта так добре вміє улестити абата Вермона — хіба ж можна силувати або карати дофіну! — що година читання завжди зводиться до теревенів; вона мало або й зовсім не вчиться, і ніякі материні наполягання не змушують її взятись за щось поважне. Силуваний і надто вже ранній шлюб урвав її звичайний здоровий розвиток. Титулована жінкою, насправді ще дитина, Марія Антуанетта мусить набирати величної гідності свого високого становища, а водночас, немов школярка, вбирати ази початкової освіти; то її трактують як знатну даму, то вичитують їй, мов недолітку; придворні дами вимагають від неї показності, тітоньки — інтриг, мати — освіти, а юне серце хоче лиш жити й зоставатися юним — і ці суперечності між віком і становищем, власними бажаннями і волею інших породжують у її цілком прямодушному характері той невтримний неспокій і пориви до свободи, що згодом занапастили її долю.

Марія Терезія добре знала про небезпеки й загрози, що чатують на її доньку при чужому дворі, знала також, що це надто юне, несерйозне й непосидюще створіння неспроможне, керуючись власним інстинктом, уникнути всіх пасток і засідок двірської політичної інтриги. Тому, наче відданого слугу, приставила до неї найкращу людину зі своїх дипломатів, графа Мерсі. «Я боюся, — незвичайно відверто писала вона йому, — що донька надто ще молода, що круг неї забагато лестощів, що вона ледача й нездатна до якоїсь поважної роботи, тому, оскільки я щиро вірю Вам, й доручаю пильнувати, щоб вона не потрапила в лихі руки». Ліпшого вибору Марія Терезія зробити б не могла. Бельгієць родом, але цілком вірний імператриці, чоловік при дворі, але не придворний, з холодною, але не байдужою думкою, ясним, якщо й не геніальним розумом, цей заможний і нечестолюбний усе ще парубок, що й не прагнув чогось іншого в житті, крім бездоганно служити імператриці, з усім імовірним тактом і зворушливою відданістю береться до цього опікунства. Посол імператриці при Версальському дворі, він насправді лиш око, вухо й догідлива рука матері. Завдяки його докладним вісткам Марія Терезія, мов у підзорну трубу, спостерігає з Шенбрунна за донькою. Вона чує кожне її слово, бачить кожну читану або, радше, нечитану книжку, знає всі її сукні, дізнається, як пройшов день, що Марія Антуанетта робила, з ким розмовляла, яких помилок припустилась, бо Мерсі неабияк вправно нап’яв тенета круг своєї підопічної. «Серед прислуги ерцгерцогині я вже маю трьох мені відданих осіб, день у день спостерігаю за нею з допомогою Вермона, а від маркізи Дюрфор до останнього слова знаю все, про що вона говорить з тітоньками. Маю ще більше шляхів і засобів, аби довідатись, що робиться в короля, коли дофіна біля нього. До цього додаю ще й власні спостереження, так що за день нема такої години, про яку я б не знав усе, — що дофіна робила, що казала і чула. У своїх розвідках я зайшов так далеко лиш тому, що знаю: це необхідне для спокою Вашої Величності». Цей ревний слуга переказує все, що почув і підглянув, анітрохи не згладивши. Осібні кур’єри — бо взаємне викрадання пошти було тоді головним мистецтвом дипломатії — перевозять ці інтимні, лиш одній Марії Терезії призначені повідомлення, що завдяки закритим конвертам із написом «tibi soli»[22] ніколи не потрапляють до рук державного секретаря й імператора Йосифа. Часом простосерда Марія Антуанетта все ж дивується, як швидко й докладно дізнаються в Шенбрунні про кожну дрібницю її життя, та вона ні разу не здогадалася, що той сивий, по-батьківському приязний пан — таємний шпигун її матері, а сповнені докорів листи від матері, яка незбагненним чином знає геть усе, натхненні й підказані самим Мерсі. Бо Мерсі не має іншого засобу вплинути на свавільне дівчисько, як тільки авторитетом матері. Як послові чужого, хоч і дружнього двору, йому не дозволяють наставляти на добрий розум наступницю трону, йому не можна замірятися на те, щоб повчати або напучувати майбутню французьку королеву. Отож коли він хоче чогось досягнути, то завжди замовляє один із тих сповнених любові й догани листів — і в Марії Антуанетти трохи не вискакує серце, коли вона отримує й розпечатує їх. Хоч нікому на землі й не підвладне, але це грайливе дівча проймалося святобливим страхом, коли до нього — хай лиш на папері — долинав материн голос; Марія Антуанетта шанобливо схиляла голову перед найгострішими докорами.

Завдяки цьому ненастанному пильнуванню в перші роки Марія Антуанетта була вбережена від найбільшого лиха — від власної невтримності. Інший, потужніший дух, великий і прозірливий розум її матері думав за неї, непохитна розважність пильнувала над її легковажністю. Імператриця, занадто рано віддавши юність Марії Антуанетти в жертву державним інтересам, уже як мати тисячами турбот намагалася спокутувати свою провину.

Добросерда, лагідна й занадто ледача, щоб мислити, Марія Антуанетта, властиво, ще дитя, до всіх навколишніх ставиться прихильно. Вона любить свого набутого шлюбом дідуся, Людовіка XV, що пестливо поляскує її, більш-менш порозумілась із старими паннами й «пані Етикет», щиро вірить своєму доброму сповідникові Вермону, по-дитячому шанує й прихиляється до розважливого й дружнього до неї приятеля своєї матері, посла Мерсі. Але ж, але ж усе це дорослі люди, всі серйозні й розважні, врочисті й поважні, а їй, п’ятнадцятирічній, дуже б хотілося простосердої приязні, щирих веселощів; вона хоче мати товари­ство для гри, а не самих учителів, наглядачів та порадників — молодість прагне молодості. Але з ким розважатись у цім нелюдськім і пишнім домі з холодного мармуру? За віком найкращим товаришем для гри міг бути, звичайно, її власний чоловік, на якийсь там рік старший за неї. Але насуплений, засоромлений, а від сорому навіть брутальний, цей безпорадний хлопчак уникає будь-якої близькості зі своєю молодою дружиною; до того ж у нього найменшого бажання не було одружуватись так рано, і чимало минуло часу, перш ніж він узагалі став хоч трохи люб’язний із цим чужим дівчиськом. Отож залишалися тільки менші чоловікові брати, граф Прованський і граф д’Артуа: першому було чотирнадцять, другому — тринадцять років. З ними Марія Антуанетта часом грається й пустує, вони поназбирували костюмів і влаштовують потайний театр, та все миттю ховають, як надійде «пані Етикет»: не годиться, щоб дофіну хапали за руку під час гри! Цій грайливій дитині тільки б тішитись, аби мати хоч якусь розвагу; то вона