Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вибач, — кажу я. — Ти спав?
— Ні.
Він спав.
— Можеш глянути дещо? Здається, зі стелі вода протікає.
Ми підіймаємося на останній поверх, повз мій кабінет, повз мою спальню, на майданчик між кімнатою Олівії та другою кімнатою для гостей.
— Велике стельове вікно, — каже Девід.
Важко сказати, чи це комплімент.
— Воно оригінальне, — відказую я, аби просто заповнити тишу.
— Овальне.
— Так.
— Небагато таких вікон я бачив.
— Овальних?
Але обмін репліками скінчився. Він вже зосередився на плямі.
— Це пліснява, — каже він, стишивши голос, наче лікар, який лагідно повідомляє новини своєму пацієнтові.
— Її можна просто зчистити?
— Це не допоможе.
— А що допоможе?
Він зітхає.
— Спочатку мені треба перевірити дах. — Тягне за ланцюжок, прикріплений до люка на дах. Той відчиняється; опускається драбина нагору; світло сонця застрибує всередину. Я відходжу вбік, подалі від світла. Мабуть, я все ж вампірка.
Девід тягне драбину донизу, поки вона не стукається об підлогу. Я дивлюся, як він вилазить по ній, як джинси обтягують його зад; а потім він зникає.
— Щось видно? — гукаю я.
Відповіді немає.
— Девіде?
Чується брязкіт. Далі струмінь води, виблискуючи сонячним промінням, проливається на сходовий майданчик. Я відскакую назад.
— Вибач, — каже Девід. — Поливальниця.
— Все нормально. Щось там видно?
Пауза, потім знову голос Девіда, сповнений чогось схожого на шанобливість.
— Та тут цілі зарості.
То була ідея Еда, чотири роки тому, коли померла моя мама. «Тобі потрібен якийсь проект», — вирішив він; тому ми взялися перетворювати наш дах на сад — розставляли клумби, облаштовували грядочки з овочами, кілька кущиків самшиту. Головна особливість, яку наш брокер назвав pièce de résistance[112]: арка з живоплоту, шість футів завширшки та дванадцять[113] завдовжки, яка своїм густим листям утворювала тунель. Коли потім у батька стався інсульт, Ед поставив всередині меморіальну лавку. «Ad astra per aspera», — говорив напис. Крізь терни до зірок. Я сиділа там весняними та літніми вечорами, в золотаво-зеленому сяйві, читала книжки та посьорбувала келих-другий.
Останнім часом про наш сад на даху я й не думала. Там, мабуть, усе позаростало.
— Він вже занадто розрісся, — підтверджує мої сумніви Девід. — Тут як у лісі.
Краще б він звідти зліз.
— Тут якісь підпори для рослин? — запитує він. — Вкриті брезентом?
Ми щоосені накривали їх брезентом. Я мовчу; тільки згадую.
— Будь тут обережною. Не наступи на вікно.
— Я не збираюся туди вилазити, — нагадую я йому.
Скло деренчить, коли Девід легенько стукає по ньому ногою.
— Ледь тримається. Якщо згори впаде якась гілка, вона виб’є все вікно. — Минає ще якась мить. — Досить вражаюче. Хочеш, я сфотографую тобі?
— Ні. Дякую. Що будемо робити із сирістю?
Одна нога спускається по драбині, потім інша.
— Тут потрібен професіонал. — Девід опускається на підлогу, закладає драбину назад. — Щоб полагодив стелю. Але шпателем я можу відчистити цвіль. — Він зачиняє люк на стелі. — Відшліфую поверхню. Оброблю розчинником, а потім пофарбую емульсійною фарбою.
— Ти все це маєш?
— Розчинник та фарбу я куплю. Було б добре, якби тут була якась вентиляція.
Я завмираю.
— Що ти маєш на увазі?
— Розчиняй іноді вікна. Не обов’язково саме на цьому поверсі.
— Я не відчиняю вікна. Взагалі ніде.
Він знизує плечами.
— Це б допомогло.
Я повертаюся на сходи. Він іде слідом. Ми спускаємося в тиші.
— Дякую, що відмив той бруд надворі, — кажу я, щоб не мовчати, коли ми опиняємося на кухні.
— Хто це зробив?
— Якісь діти.
— Знаєш, чиї?
— Ні. — Я вагаюсь. — А що? Ти б їх провчив заради мене?
Він моргає. Я продовжую підтискати.
— Тобі там ще зручно внизу, я сподіваюся? — Він живе тут вже два місяці, відколи доктор Філдінґ порадив, що орендар був би корисною ідеєю: він би виконував доручення, виносив сміття, загалом допомагав би з утриманням будинку і подібним, і це все за зниження орендної платні. Девід був першим, хто відповів на моє оголошення, яке я виклала на «Ейрбіенбі»[114]; пам’ятаю, що думала про те, який стислий електронний лист він тоді написав, навіть грубий, аж доки я не познайомилася з ним і не побачила, наскільки він «балакучий». Щойно переїхав із Чикаґо, досвідчений майстер, не палить, 7000 доларів на рахунку в банку. Ми узгодили умови оренди того ж дня.
— Ага. — Він підводить погляд вгору, на лампочки, вмонтовані у стелю. — Є якась причина, чому ти тримаєш тут усе в такій темряві? Медична, чи щось таке?
Я відчуваю, що шаріюся.
— Багато людей з… — яке б тут слово дібрати? — …у моєму стані відчувають себе незахищеними, коли навколо надто багато світла. — Я вказую на вікна. — До того ж, у цьому будинку вдосталь природного світла.
Девід роздумує над цим, киває.
— А у твоїй квартирі достатньо світла? — запитую я.
— Нормально.
Тепер моя черга кивнути.
— Якщо знайдеш там ще якісь Едові проекти, просто дай мені знати. Я їх зберігаю.
Чую, як чвяхнули дверцята Панча, бачу, як він прокрадається на кухню.
— Дуже вдячна тобі за все, що ти для мене робиш, — продовжую я, хоча розумію, що вже втратила момент, він рухається в напрямку дверей до свого підвалу. — Допомагаєш зі… сміттям, і по дому, і все інше. Ти — мій рятівник, — незграбно додаю я.
— Авжеж.
— Якщо тобі неважко, ти б міг когось покликати щодо стелі…
— Авжеж.
Раптом Панч застрибує на стіл кухонного острова[115], який зараз опинився між нами, та випльовує щось із пащі. Я придивляюся.
Мертвий пацюк.
Я відскакую. Не без задоволення бачу, що Девід також здригнувся. Пацюк невеличкий, із жирною шерстю й темним черваком хвоста; його тільце геть зім’яте.
Панч із гордістю дивиться на нас.
— Фу-у, — гримаю я на нього. Кіт підіймає голову.
— А він його добряче помордував, — каже Девід.
Я розглядаю пацюка.
— Це ти зробив? — запитую я Панча раніше ніж усвідомлюю, що опитую кота. Він хутко зістрибує з острова.
— Ти поглянь, — видихає Девід. Підіймаю на нього очі: з іншого боку острова він нахилився вперед і виблискує очима.
— Його можна десь поховати? — запитую я. — Не хочу, щоб він гнив у смітті.
Девід прокашлюється.
— Завтра вівторок, — каже він. День вивозу сміття. — Я його зараз винесу. Маєш газетку?
— Їх хоч хтось зараз виписує? — Вийшло різкіше, ніж я хотіла. Швидко продовжую. — Маю поліетиленовий пакет.
Знаходжу один у шухляді. Девід простягає руку, але це я й сама можу зробити. Вивертаю пакет, запхнувши в нього руку, вільною рукою обережно хапаю труп і вкладаю на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.